— Жабоїди.
На ноги звівся пан Родрік.
— Ласкаво просимо вас, друзі, поділити з нами втіхи та щедроти цього врожаю.
Стольні слуги забігали, аби видовжити стіл на почесному помості, притягли кобильниці, дошки та стільці.
— Хто це такі? — запитав Рікон.
— Багнюки, — з відразою кинув Малий Вальдер. — Злодії та боягузи, а від поїдання жаб мають зелені зуби.
Маестер Лювин схилився коло Бранового місця і зашепотів проти вуха пораду.
— Ти мусиш гречно привітати цих людей. Я й не гадав, що вони до нас з’являться, але ж… ти знаєш, хто це такі?
Бран кивнув.
— То болотники. З плавнів на Перешийку.
— Горолан Троск був найліпшим другом вашому батькові, — мовив пан Родрік. — А це, напевне, його діти.
Поки прибульці крокували довгою палатою, Бран роздивився, що один з них — дівчина, хоча з одягу ніколи б не сказав. На ній були штани з ягнячої шкіри, м’які й витерті довгим ужитком, та камізелька без рукавів з нашитою на неї спижевою лускою. Мало не Роббового віку, вона лишилася худорлявою та тонкою, як хлопчик, з брунатним волоссям у вузлі на потилиці та лише легким натяком на жіночі груди. На одному стрункому стегні в неї висіла плетена сітка, на іншому — довгий спижевий ніж; під пахвою вона несла старий глухий шолом з плямами іржі. До спини вона припнула сандолю для биття жаб та круглого шкіряного щита.
Брат її був на кілька років молодший і зброї при собі не мав. Усе його вбрання було зелене, аж до шкіряних чобітків на ногах. Коли він наблизився, Бран побачив, що той навіть очі має кольору зеленого моху, проте зуби — такі самі білі, як в інших. Обидва Троски будовою тіла були легкі та стрункі, мов клинки, і заледве вищі від Брана. Перед помостом вони стали на коліно.
— Ясновельможні панове Старки, — мовила дівчина. — Незліченні століття й тисячоліття минули від тієї пори, коли люди нашого роду вперше присягнули Королю-на-Півночі. Наш панотець надіслав нас, щоб знову повторити слова присяги від усього нашого люду.
«Вона ж дивиться на мене», раптом зрозумів Бран. «Треба щось відповісти.»
— Мій брат Робб веде війну на півдні, — мовив він, — але ви можете проказати слова мені, якщо ваша ласка.
— Зимосічі ми приносимо вірну службу Сірявця, — мовили вони разом. — Вогнища домівок, душі людей, врожаї ланів ми віддаємо вам, ласкавий наш пане. Мечі, списи та стріли в наших руках чекають на ваші накази. Даруйте милосердя нашим слабким, поміч нашим знедоленим, правий суд усім та кожному, і ніхто з нас не зречеться вас довіку.
— Присягаюся в тому землею та водою, — мовив хлопець у зеленому.
— Присягаюся в тому спижем та залізом, — додала його сестра.
— Присягаємося в тому льодом та вогнем, — скінчили вони разом.
Бран пошукав якихось слів. Чи мусить він теж у чомусь присягатися? Таких клятв, як їхня, він ніколи не чув, і його про таке не навчали.
— Хай зими ваші будуть короткі, а літа — плодючі, — мовив він. Це сказати ніколи не завадить. — Підведіться. Моє ім’я — Брандон Старк.
Дівчина, Мейра, підвелася на ноги й допомогла братові. Хлопчик тим часом витріщався на Брана.
— Ми принесли вам дарунки від риби, жаби та дикої птиці, — мовив він.
— Дякую вам за них. — Бран занепокоївся, чи не мусить він з чемності з’їсти жабу. — Прошу частуватися від гостинності Зимосічі.
Він спробував згадати, що чув про плавунів-болотників, які жили просто посеред мокрого багна Перешийку і рідко виходили з нього у світ. Жили вони досить вбого — ловили рибу, били жаб, мешкали у хатах з соломи та плетеного очерету на острівцях, що плавали у глибинах боліт. Подейкували, що вони — боягузи, воюють отруйними стрілами і охочіше ховаються від ворогів, ніж стрічають їх лицем до лиця. Та все ж Горолан Троск був одним з найвірніших бойових товаришів пана батька на війні за корону короля Роберта, що сталася ще до Бранового народження.
Хлопчик, Йоджен, з цікавістю оглядався палатою, поки вони всідалися.
— А де ж лютововки?
— У божегаї, — відповів Рікон. — Кудлайчик погано поводився.
— Мій брат бажав би їх побачити, — мовила дівчина.
На це гучно відповів Малий Вальдер.
— Хай краще бажає, щоб вони його не побачили, бо ще відкусять собі шматок.
— Не відкусять, якщо я буду поряд. — Брана потішило, що вони забажали побачити вовків. «Літо вже напевне не вкусить, і Кудлая втримає.» Його дуже цікавили ці болотні мешканці. Він не міг пригадати, щоб колись бачив хоч одного. За кілька років батько надіслав чимало листів до господаря на Сірявці, але до Зимосічі жоден з болотників ані разу не з’являвся. Він би побалакав з ними ще, але у великій трапезній стояв такий гармидер, що й не почуєш нікого, якщо він не сидить просто поруч з тобою.
Але пан Родрік якраз сидів поруч.
— Вони справді їдять жаб? — спитав Бран старого лицаря.
— Еге ж, — відповів пан Родрік, — і жаб, і рибу, і левоящерів, і всяких птахів.
«Бо, мабуть, не мають овець та корів», вирішив Бран. Він наказав челядникам подати баранячих битків, добрячий шмат від печеного зубра, полумиски крупнику з яловичиною. Здається, частунок припав гостям до смаку. Дівчина впіймала його погляд і всміхнулася. Бран зашарівся і відвів очі.
Згодом, коли з’їли солодощі, запивши їх цілими барилами молодого літнього вина, страви прибрали зі столів, а самі столи відсунули до стін, щоб звільнити місце для танців. Музика пожвавішала, до неї додалося бубнів та барабанів, а Готер Умбер виніс наперед велетенського кривого бойового рога, схопленого срібними обручами. Співець дотяг до того місця у пісні «Коли скінчилася ніч», де Нічна Варта виступає на Битву за Світанок проти Інших, і Готер дмухнув у ріг так, що всі собаки в палаті скочили на ноги та забрехали.
Двоє з людей Гловерів завели жвавого переливу на козі та цимбалах. Морз Умбер першим опинився на ногах, схопив за руку служницю, що саме пробігала мимо, вибив у неї глек вина, і той розтрощився на підлозі. Серед очерету, кісток і шматків хліба, рясно розкиданих кам’яною підлогою, він закрутив дівчину навколо себе і підкинув у повітря. Служниця заверещала у захваті й миттю зачервонілася, коли закручена спідниця задерлася їй трохи не на голову.
До танку хутко стали й інші. Ходор теж почав собі пританцьовувати, а князь Виман припросив Бету Касель скласти йому пару. Незважаючи на велетенський обсяг черева, рухався він вельми зграбно, а коли втомився, з дівчам замість нього станцював Клей Кервин. Пан Родрік намірився був запросити пані Роголіс, та вона вибачилася і пішла з учти. Бран посидів досить довго, аби не здатися нечемою, а тоді покликав Ходора, бо почувався втомленим і спітнілим, червонівся від вина і журився, дивлячись на танці — ще одну річ, яка йому не по силі.
— Хочу вже піти.
— Ходор, — вигукнув Ходор у відповідь, стаючи на коліно. Маестер Лювин та Стріха підняли малого до його кошика. Зимосіцький люд бачив те видовище сто разів, але для гостей воно, без сумніву, виглядало чудернацько, і багато поглядів, що їх відчув на собі Бран, здалися йому радше глузливими, ніж співчутливими.
Цього разу вони вийшли крізь задні панські двері, щоб не долати усю палату. Бран схилив голову, проїжджаючи пройму, і опинився у тьмяному проході за великою трапезною, де й надибав конюшого Гулена, та цього разу не в кінському товаристві. Той притиснув до стіни якусь невідому Бранові жінку і задер їй спідницю аж на стан. Жінка хихотіла собі, та коли Ходор спинився подивитися, щосили заверещала.
— Дай їм спокій, — мусив наказати Бран. — Неси мене до опочивальні.
Ходор поніс його догори в башту звивистими сходами і став на коліно коло сталевих прутів, що їх Мікен позабивав у стіни. Бран, хапаючись руками, перебрався до ліжка, і Ходор стягнув з нього чоботи і штани.
— Іди собі на бенкет, — дозволив Бран, — та не турбуй Йозета з тією жінкою.
— Ходор, — відповів Ходор, звісивши голову набік.
Бран дмухнув на свічку біля ліжка, і темрява огорнула його, наче тепла рідна ковдра. Крізь затулені віконницями вікна долітали слабкі звуки музики.