І все ж, коли Ренлі відірвав з плечей її подерту накидку і натомість пристебнув веселкове корзно, Брієнна Тарфійська аніскільки не виглядала нещасливою. Обличчя осяяла посмішка, голос пролунав сильно й гордовито:
— Моє життя належить вам, ваша милосте. Від сього дня я є щит вашої оборони, в чому присягаюся старими богами й новими.
Моторошно було дивитися, як вона споглядає короля: згори вниз, бо на зріст переважала його на добру долоню, хоч і сам Ренлі ростом майже не поступався покійному братові.
— Ваша милосте! — Пан Колен із Зеленоставів зістрибнув з коня, аби підійти до помосту. — Прошу ласки!
Він став на коліно.
— Маю честь привести перед ваші очі пані Кетлін Старк, прислану посольством від її сина Робба, князя і господаря на Зимосічі.
— Господаря на Зимосічі та Короля-на-Півночі, пане мій, — виправила його Кетлін, а тоді злізла з коня і стала поруч з паном Коленом.
Король Ренлі дуже здивувався.
— Пані Кетлін? Яка радість для нас. — І обернувся до молодої королеви. — Люба моя Маргеріє, перед вами пані Кетлін Старк із Зимосічі.
— Ми раді вітати вас в себе, пані Старк, — м’яко та чемно вимовила дівчина. — Я шкодую про вашу втрату.
— Дякую за добрість, — відказала Кетлін.
— Присягаюся вам, пані, я примушу Ланістерів відповісти за вбивство вашого чоловіка, — оголосив король. — Коли я ввійду до Король-Берега, то надішлю вам голову Серсеї.
«Та чи поверне це мені Неда?», спитала вона себе, а вголос мовила:
— Мені досить буде знати, що правосуд вчинено, добрий пане.
— Ваша милість! — різко виправила Брієнна Блакитна. — Вітаючи короля, належить ставати на коліно.
— Відстань від князя до короля не така вже й довга, панно, — мовила Кетлін. — Пан Ренлі носить корону, мій син також. Якщо бажаєте, ми можемо постояти тут у грязюці та посперечатися про належні один одному титули й почесті. Але мені гадалося, що ми маємо важливіші справи для обговорення.
Дехто з панства Ренлі почав щось галасувати, але король тільки засміявся.
— Добре сказано, ласкава пані. Милостями будемо мірятися, як виграємо цю війну. А поки скажіть мені, коли ваш син збирається виступити на Гаренгол?
Не дізнавшись спершу, ким вважати цього короля: другом чи ворогом, Кетлін не мала наміру виказувати йому ані дещиці Роббових військових задумів.
— Я не сиджу в військовій раді мого сина, пане.
— Аби ж лишив мені кілька Ланістерів, а на інше я не жалітимуся. Що він зробив з Крулерізом?
— Хайме Ланістер утримується як бранець у Водоплині.
— Він досі живий? — Князя Матіса Рябина, здається, це засмутило.
Зачудований Ренлі зазначив:
— Хто б гадав, що лютововк — добріший серцем звір, ніж лев.
— Добріший за Ланістерів, — пробурмотіла пані Дубосерд, гірко скривившись, — це сухіший за море.
— А я кажу, що це слабкість. — Князь Рандил Тарлі мав коротку цупку сиву бороду і славу людини, яка каже правду в очі. — Не бажаю вас образити, пані Старк, та князеві Роббу краще личило б засвідчити свою вірність королю особисто, не ховаючись за материними спідницями.
— Король Робб веде війну, добрий пане, — з крижаною чемністю відповіла Кетлін, — а не грається у турніри.
Ренлі вишкірився усмішкою.
— Обережніше, пане Рандиле. Від цієї пані ви, здається, діждетеся тільки доброго одкоша.
Він покликав шафаря у ліберії кольорів Штормоламу.
— Розташуйте супутників вельможної пані та забезпечте усіма вигодами. Пані Кетлін оселиться у моєму власному шатрі. Князь Крестав зі своєї ласки віддав мені у вжиток свій власний замок, тож шатра я наразі не потребую. Коли ви, ласкава пані, перепочинете, я вважатиму за честь поділити з вами трунок і частунок на учті, що нам сьогодні влаштовує князь Крестав. Це буде прощальна учта. Уявляю собі, як палко його вельможність бажає нарешті побачити п’яти моєї голодної орди.
— Неправда ваша, милостивий володарю, — заперечив худорлявий молодик, який, напевне, і був князь Крестав. — Що моє, те ваше.
— Коли таке казали моєму братові Роберту, він ловив людей на слові, — усміхнувся Ренлі. — Чи маєте ви доньок, пане?
— Так, ваша милосте. Двох.
— То дякуйте богам, що я не Роберт. Моя люба королева — єдина жінка, яку я бажаю на всьому світі.
Ренлі простягнув руку і допоміг Маргерії підвестися.
— Побалакаємо ще, коли ви спочинете з дороги, пані Кетлін.
Ренлі повів молоду до замку, а шафар супроводив Кетлін до зеленого шовкового королівського шатра.
— Якщо ви матимете в чомусь потребу, мосьпані, тільки накажіть.
Та Кетлін не могла уявити, чого б їй могло бракувати в такому помешканні. Шатро було більше за залу пересічної корчми і містило всередині усі вигоди, які тільки можна уявити: перину з хутряною ковдрою, мідну купільницю на дерев’яних ногах, у яку залюбки вмістилося б двоє, жарівниці проти нічного холодку, табірні стільці зі смуг шкіри, стіл для письма з перами та каламарями, миски бросквин, слив та груш, срібний глек вина зі срібними ж келихами навколо, кедрові скрині з одягом Ренлі, книжки, мапи, дошки для ігор, високу арфу, довгий лук з сагайдаком стріл, двійко червонохвостих мисливських яструбів, цілу зброярню чудової зброї. «Він себе нічим не обділяє, цей Ренлі», подумала вона, роздивляючись навколо. «Не диво, що його військо ледве повзе.»
Коло входу стояв, наче вартовий, обладунок самого короля: повні лати зеленого, наче ліс, кольору з визолоченими пряжками та великим кущем золотих оленячих рогів на шоломі. Криця була така вилощена, що Кетлін могла бачити власне віддзеркалення у панцирі, наче дивлячись на себе з дна зеленого ставка. «Обличчя втоплениці», подумала вона. «Чи можна потонути у власному горі?» Вона різко відвернулася і розсердилася на свою полохливість. Нема коли себе жаліти. Треба змити пилюку з волосся і вбратися у шати, які пасуватимуть до королівської учти.
До замку її супроводили пан Вендел Мандерлі, Лукас Чорноліс, пан Первин Фрей і решта її шляхетних супутників. Велику трапезну в домівці князя Крестава називали великою тільки з чемності, та все ж на лавах поміж лицарів Ренлі знайшлося досить місця для почту Кетлін. Саму Кетлін посадовили на помості між розпашілим князем Матісом Рябином та привітним паном Джоном Фосовеєм з Фосовеїв зеленого яблука. Пан Джон сипав жартами, а князь Матіс чемно розпитував про здоров’я її батька, брата та дітей.
Брієнну Тарфійську розташували на дальньому кінці високого столу. Вона не вдягла сукні, як личило б шляхетній панні, а натомість обрала собі лицарське вбрання: оксамитовий жупан, рожево-лазуровий у протилежних чвертях, штани, чоботи та мистецької роботи пас із мечем; за спиною висіло її нове веселкове корзно. Проте жодне пишне вбрання не могло сховати незугарної зовнішності дівчини: вкритих ластовинням велетенських долонь, плаского широкого обличчя, випнутих наперед зубів. Без обладунку її тіло здавалося завеликим і незграбним — широкі стегна, товсті руки й ноги, м’язисті плечі та майже відсутні груди. З кожного її руху було зрозуміло, що Брієнна про усі свої вади знає сама і від того страждає. Вона щось казала, тільки коли її питали, і рідко здіймала очі від тарелі з їжею.
А їжі на столах було вдосталь. Війна ще не торкнулася казково плодючого та багатого Вирію. Поки співці співали, а штукарі виробляли штуки, задля передобідку на стіл подали тушковані у вині груші, а за ними крихітних, гострих на смак рибок, викачаних у солі й хрустко засмажених, а ще каплунів, набитих цибулею та грибами. На столах лежали житні паляниці, купи ріпи, солодкої кукурудзи та горошку, велетенські окости, смажені гуси, стояли полумиски тушкованої в пиві з ячменем оленини. На солодке стольники пана Крестава внесли таці різноманітного печива з замкової кухні, вершкових лебедів та однорогів з цукрової нитки, лимонні тістечка у подобі троянд, гострі медовики та ягідні мандрики, хрусткі печені яблука та кола масного сиру.
Від щедрого, жирного та солодкого столу Кетлін трохи не знудило. Але не личило показувати слабкість у годину, коли так багато залежало від її сили. Тому їла вона небагато, спостерігаючи за людиною, яка так прагнула бути королем. Ренлі посадив ошую себе молоду дружину, а одесну — її брата. Крім білої льоняної перев’язки на лобі, пан Лорас не ніс на собі ніяких ознак денних негараздів. Він справді був такий гарний, як і гадала Кетлін. Очі його, вже не вирячені, дивилися живо й розумно, волосся спадало безладним потоком брунатних кучерів, яким позаздрило б чимало дівчат. Пошматоване у бою корзно він змінив на нове — такого самого вишуканого смугастого шовку Веселкової Гвардії короля Ренлі, скріплене золотою трояндою Вирію.