Час від часу Ренлі згодовував Маргерії якогось ласого шматочка з кінчика кинджала чи нахилявся, щоб легесенько поцілувати у щоку. Але більшою мірою його жарти та довірливі бесіди поділяв пан Лорас. Вочевидь, король мав насолоду від їжі та пиття, але не здавався ані ненажерою, ані п’яницею. Він сміявся часто і невідразливо, привітно балакав і до шляхетних панів, і до дівчат-служниць.
Дехто з його гостей, проте, не виявляв королівської поміркованості: тут пили надто багато, а вихвалялися надто гучно, як на її смак. Сини князя Вілума Єшуа та Еліас гаряче сперечалися, хто перший видереться на мури Король-Берега. Князь Варнер гойдав на коліні служницю і слинявив їй шию, водночас ковзаючи рукою в пазуху. Гвияр Зелений затямив собі в голову, що буцімто вміє співати, схопив арфу і почав її мучити, водночас голосячи щось там про «зав’язати левові хвоста», подекуди навіть з римою. Пан Марк Мулендор приніс на бенкет чорно-білу мавпу і годував її шматками з власної миски, а пан Тантон з Фосовеїв червоного яблука видерся на стіл і присягнувся вбити Сандора Клегана у двобої. Але його шляхетна обітниця викликала б до себе більше поваги, якби пан Тантон, проказуючи її, не стояв однією ногою в макітрі з юшкою.
Вершина дурощів була досягнута, коли до палати вбіг пухкий блазень у пофарбованому під золото бляшаному обладунку, з повстяною левовою головою на плечах, і почав ганяти навколо стола карлика, лупцюючи його по голові міхуром і вимахуючи іграшковим визолоченим мечем. Зрештою король Ренлі змушений був спитати, навіщо він переслідує власного брата.
— Та я ж, перепрошую вашу милість — Карлоріз, — відповів блазень.
— Ти Крулеріз, а не Карлоріз, дурна твоя голова! — вигукнув Ренлі, й палата загриміла реготом.
Князь Рябин коло неї не брав участі у загальних веселощах.
— Вони всі такі молоді, — зазначив він.
То була щира правда. Коли Роберт убив принца Раегара на Тризубі, Лицар Квітів, мабуть, не справив ще й других іменин. Та й загалом у палаті було небагато старших за нього. Під час Погрому Король-Берега вони ще смоктали мамчину цицьку, а коли Балон Грейджой знуртував Залізні острови, бігали зовсім хлопчаками. «Жоден не нюхав крові на війні», думала Кетлін, спостерігаючи, як князь Брис піддражнює пана Робара пожонглювати вервечкою кинджалів. «То все для них гра, той самий турнір, тільки що трохи більший. Вони бачать лишень майбутню славу, почесті та здобич. Вони просто хлопчики, п’яні від пісень та казок. І як усі хлопчики, вони гадають, що житимуть вічно.»
— На війні вони швидко постарішають, — мовила Кетлін, — як постарішали ми.
Вона була ще юною дівчиною, коли Роберт, Нед та Джон Арин підняли корогви на бій проти Аериса Таргарієна, але до кінця тієї війни стала жінкою і матір’ю.
— Мені їх жаль.
— Чому б це? — запитав князь Рябин. — Погляньте лишень на них. Такі молоді, такі дужі, повні життя та сміху. А до того ж хіті — надто багато, щоб дати їй ради. Цієї ночі буде нагуляно багато нових байстрюків, це я вам обіцяю. То чого жалітися?
— Бо все те триватиме недовго, — зі скорботою відповіла Кетлін. — Бо всі вони — лицарі літа, а насувається зима.
— Ви помиляєтеся, пані Кетлін. — Брієнна роздивлялася її очима такими ж блакитними, як її обладунок. — На таких, як ми, зима не насунеться. Якщо ми загинемо у битві, про нас заспівають співці, а в піснях у них царює вічне літо. У піснях всі лицарі шляхетні та відважні, всі діви — прегарні, а в небі завжди сяє сонце.
«Зима насувається на всіх нас», подумала Кетлін. «До мене вона прийшла, коли помер Нед. І по тебе вона теж прийде, ще й скоріше, ніж ти гадаєш.» Але не знайшла сили сказати це вголос.
Врятував її король власною особою.
— Пані Кетлін, — покликав Ренлі зі свого престолу. — Маю бажання подихати повітрям. Чи не буде ваша ласка прогулятися зі мною?
Кетлін негайно підвелася.
— Матиму за честь.
Брієнна також прожогом скочила на ноги.
— Ваша милосте, дайте мені хвильку вдягти броню. Вам не слід виходити без збройного супроводу.
Король Ренлі всміхнувся.
— Якщо я не можу почуватися безпечно посеред замку князя Крестава, оточений власним військом, то один зайвий меч навряд чи мене врятує… навіть твій меч, Брієнно. Сідай та попоїж. Якщо я матиму в тобі потребу, то пришлю гінця.
Його слова, здавалося, вдарили дівчину сильніше за ті мечі та сокири, яких вона скуштувала удень.
— Воля ваша, милостивий володарю, — відповіла вона, опустивши очі долу.
Ренлі узяв Кетлін під руку та вивів з палати повз вартового, що був зігнувся й закуняв, але випростався так хутко, що трохи списа не впустив. Ренлі ляснув небораку по плечі й перетворив його недбалість на жарт.
— Прошу сюди, ласкава пані.
Король провів її крізь низькі двері до башти зі сходами. Видираючись нагору, він розпочав розмову.
— А чи раптом немає поруч з вашим сином у Водоплині пана Барістана Селмі?
— Ні, — відповіла вона, здивувавшись. — Хіба він вже не служить Джофрі? Він же був Регіментарем його Королегвардії.
Ренлі хитнув головою.
— Ланістери збрехнули йому, що він застарий для служби, і віддали його корзно Хортові. Я чув, що він виїхав з Король-Берега і присягнувся стати до служби єдиному істинному королеві. Корзно, яке сьогодні попрохала Брієнна, я тримав саме для Селмі, сподіваючись, що він принесе свого меча на службу мені. Коли ж він не з’явився до Вирію, то я вирішив, що він міг податися до Водоплину.
— Ні, ми його в себе не бачили.
— Так, він вже немолодий. Але гідний лицар. Сподіваюся, йому не зашкодили. Ті Ланістери геть здуріли.
Вони подолали ще кілька сходинок.
— У ніч Робертової смерті я запропонував вашому чоловікові сотню мечів і наполягав, щоб він узяв Джофрі під свою владу. Якби він послухав, то сьогодні правив би як намісник на державі, і мені не було б потреби вимагати престол собі.
— А Нед вам відмовив. — Вона не питала, бо зрозуміла й так.
— Він, мовляв, присягнувся захищати Робертових дітей, — знизав плечима Ренлі. — Мені бракувало сили, щоб діяти самому, тож коли князь Едард дав мені одкоша, я мусив тільки тікати. А якби лишився, то навряд чи королева дозволила б мені довго зажитися на світі після брата.
«Якби ти лишився і підтримав Неда, він міг би зараз жити», майнула в Кетлін гірка думка.
— Мені ваш чоловік був до вподоби, пані. Вірний друг Робертові, так, але ж… нікого не слухав, ні перед ким не схилявся. Ось я вам зараз дещо покажу.
Вони дісталися верхівки сходового колодязя. Ренлі штовхнув дерев’яні двері, й обоє вийшли на дах.
Невеличкий замок князя Крестава не мав дуже високих башт, але країна навколо була пласка та низька, і Кетлін бачила на багато верст у всіх напрямках. Куди б не падав її погляд, усюди виднілися вогнища. Вони вкривали землю, наче впалі зірки, і так само, як зіркам, їм не було ліку.
— Порахуйте їх, якщо хочте, пані моя, — тихо мовив Ренлі. — Коли на сході займеться світанок, ви все ще рахуватимете. Цікаво, скільки вогнищ нині уночі палає навколо Водоплину?
Кетлін чула слабеньку музику, що потрошку витікала з трапезної та всотувалася у нічну темряву, що оточувала її. Ні, вона не бралася рахувати зірки.
— Мені казали, що ваш син вийшов з Перешийку, маючи двадцять тисяч війська за спиною, — вів далі Ренлі. — Тепер на його боці ще й панство Тризуба, тож він очолює приблизно тисяч із сорок.
«О ні», подумала вона, «до цього числа нам далеко. Одних забрали битви, інших — власні врожайні лани.»
— В мене ж лише тут удвічі більше, — мовив Ренлі, — а деінде я маю ще і ще. Мейс Тирел тримає у Вирії десять тисяч, міцна залога стоїть у Штормоламі, а скоро з усіма силами до мене приєднаються дорнійці. Не забудьмо й про мого брата Станіса, який тримає Дракон-Камінь і очолює панство вузького моря.