— Здається мені, то саме ви забуваєте про Станіса, — вимовила Кетлін трохи різкіше, ніж мала намір.
— Ви про його закиди щодо трону? — Ренлі засміявся. — Скажімо без викрутасів, пані моя: зі Станіса був би жахливий король. Та на щастя, йому правити не судилося. Люди поважають його, ба навіть бояться, але ж любить його лише кілька нещасних душ у всьому світі.
— І все ж він ваш старший брат. Якщо хтось із вас двох може казати про якесь право на Залізний Трон, то саме князь Станіс.
Ренлі стенув плечима.
— Ви краще скажіть, яке право, власне, мав на нього мій найстарший брат Роберт?
Відповіді він не чекав.
— Так-так, подейкували про кревну спорідненість Баратеонів і Таргарієнів, про якісь там весілля столітньої давнини, про других синів та старших дочок. Усе те відоме одним лише маестрам, і лише їм цікаве. Загалом же справа проста: Роберт звоював престол з келепом у руці.
Ренлі майнув рукою на табірні вогнища, що палали від обрію до обрію.
— А осьде воно, моє право на престол — незгірш Робертового. Якщо ваш син стане за мене, як його батько став за Роберта, то матиме нагоду вневнитися, що я не жмикрут. Я йому радо дам свій королівський привілей на усі його землі, титули та почесті. Хай править на Зимосічі можновладним господарем, ба навіть титулює себе Королем-на-Півночі, якщо його ласка — аби тільки схилився переді мною та визнав мою зверхність як володаря Семицарства. Король — то просто таке слово, хай бере його собі, мені не шкода. А от клятви вірності, підтримку та службу… їх він хай принесе мені.
— А якби ж він не схотів їх вам принести, то що тоді, ясний пане?
— Я маю намір королювати, пані моя, і зовсім не над пошматованим королівством. Чи мушу я казати пряміше? Триста років тому один з королів Старків став на коліно перед Аегоном Драконом, бо не бачив надії перемогти його у битві. Він вчинив мудро. Вашому синові теж не завадить мудрість. Щойно він стане на мій бік, як війну, вважайте, скінчено. Тоді ми…
Раптом Ренлі замовк, бо його щось відволікло.
— Що там таке?
Брязкіт ланцюгів позначив підняття брамної решітки. Внизу в дворі вершник у шоломі з крилами, не маючи терплячки чекати, спонукав коня, добряче вкритого піною, пропхатися під її нижніми вістрями.
— Покличте короля! — загукав він.
Ренлі звісився з муру між зубців.
— Я тут, шановний пане!
— Ваша милосте! — Вершник острогами підігнав коня ближче. — Я мчав до вас з усіх ніг. Зі Штормоламу. Почалася облога, ваша милосте! Пан Корній став до оборони, але…
— Що ви таке кажете… це неможливо! Якби князь Тайвин вийшов з Гаренголу, ми б знали!
— То не ланістерівці, володарю. Перед вашою брамою стоїть князь Станіс. Тільки тепер він величає себе королем Станісом.
Джон III
Під струменями пронизливого дощу Джон острогами погнав коня через розбурханий потік. Поруч з ним князь-воєвода Мормонт обсмикнув каптура кобеняка, бурмочучи прокляття на погоду. Його скуйовджений крук сидів на плечі, такий самий буркотливий та змоклий, як і Старий Ведмідь. Дмухнув вітер, мокре листя закружляло навколо них, наче зграя мертвих птахів. «Страхолюдна пуща», скривився Джон. «Радше сказати, мокрочубна пуща.»
Він сподівався, що Сем хоч якось тримається там, у кінці валки. З нього не було доброго вершника навіть у ясну суху погоду, а після шести днів дощу грунт став зрадливий — перетворився на суміш рідкої грязюки та прихованих каменів. Коли дмухав вітер, хмари води летіли просто у очі. Стіна текла струмками та водоспадами десь там на півдні, змішуючи свій підталий лід з теплим дощем. Пип і Ропух, напевне, сидять коло вогню в трапезній, сьорбають пряне вино перед вечерею. Джон їм заздрив. Його волога вовняна одежина липнула до шкіри, викликаючи сверблячку, шия та плечі люто боліли від ваги кольчуги та меча, живіт нудило від вічної солоної тріски, солоної ж яловичини та твердого сиру.
Попереду засурмили у мисливський ріг — тремтливо, ледь чутно за неперервним ляпанням та стукотом дощу.
— То Парогач сурмить, — оголосив Старий Ведмідь. — Дяка богам, Крастер досі тут.
Його крук ляпнув великими крилами, каркнув «Зерна!» і знову нашорошив пір’я.
Джон нерідко чував від чорних братчиків оповідки про Крастера та його дитинець. А тепер ось побачить на власні очі. Після семи порожніх сіл вони вже лякалися, щоб не знайти Крастерове обійстя таким самим мертвим та покинутим, як решта. Але здається, минулося. «Може, Старий Ведмідь знайде якісь відповіді на свої питання», подумав він. «А нам хоч би від дощу сховатися.»
Торен Рідколіс божився, що Крастер дружить з Нічною Вартою, попри незугарні чутки, що про нього ходили.
— Він таки навіжений, ніде правди діти, — казав Торен Старому Ведмедеві, — та хто з нас не здурів би за стільки років посеред цього клятого лісу? Нехай, зате він завжди пустить розвідника до свого вогню і не надто любить Манса-Розбишаку. Ще й доброї поради нам дасть.
«Хай би дав гарячу вечерю та змогу вдягти сухе, то й добре.» Дивен казав, що Крастер — вбивця родичів, брехун, гвалтівник і боягуз. Натякав, що той веде справи з людоловами та гемонами.
— Ще й гірше, — додавав старий лісник, клацаючи дерев’яними зубами. — Холодом від нього тхне, ось що я скажу.
— Джоне, — наказав воєвода Мормонт, — ану їдь назад уздовж валки та перекажи звістку. Нагадай старшині, що я не хочу клопоту з Крастеровими дружинами. Хай братчики тримають руки при собі й балакають з тими жінками якомога менше.
— Так, пане воєводо.
Джон розвернув коня туди, звідки приїхав. Втішало, що дощ тепер не лупив у обличчя, хоча б на якийсь час. Кожен, кого він минав, здавалося, лив сльози. Валка розтягнулася мало не на версту лісу.
Посередині обозу Джон проминув Семвела Тарлі, що купчився у сідлі під широким крислатим капелюхом. Він їхав на одному запряженому у воза коні та вів за собою інших. У клітках, по дашках яких тарабанив дощ, занепокоєно верещали та ляпали крилами круки.
— Ти що, лису їм туди підсадив? — гукнув Джон.
Сем підняв голову. З крисів його бриля потекла вода.
— Ой, здоров був, Джонику. Та ні, просто їм дощ не до вподоби. Так само, як нам.
— Як ти тут ся маєш, Семе?
— Вогко. — Товстун спромігся посміхнутися. — Та поки що живий, хапко не вхопив.
— От і добре. Крастерів Дитинець просто попереду. Якщо буде на те божа ласка, то спатимемо коло вогню.
В Сема на обличчі з’явився сумнів.
— Скорботний Ед каже, що Крастер — жахливий варвар. Одружується зі своїми дочками, не кориться жодному законові, крім свого власного. А Дивен казав Гренові, що в нього в жилах є чорна кров. Мати його була з дичаків, зляглася з розвідником, отож він бай…
Раптом він усвідомив, що хоче сказати, й замовк.
— Байстрюк, — засміявся Джон. — Та кажи вже, Семе. Я це слово й раніше чув.
І стиснув острогами свого прудкого малого бахмутика.
— Мушу знайти пана Отина. Не наближуйся до Крастерових жінок. — «Пхе, наче Сем з таких, кого треба від спідниць силоміць відтягати.» — Побалакаємо потім, як станемо табором.
Потрусивши далі назад валкою, Джон знайшов лицаря Отина Вивіра, що очолював сторожовий загін, і передав йому звістку. Невеличкий чоловічок з лицем зморшкуватим, як чорнослив, пан Отин завжди виглядав стомленим, навіть у замку Чорному. Нескінченний дощ безжально прибив його мало не до землі.
— Вельми втішна новина, — пожвавився він. — Волога мені вже в кістки в’їлася, а болячки на дупі понатирали свої власні болячки.
На зворотньому шляху Джон відхилився від напрямку руху валки, прийнявши коротшою стежкою крізь гущавину лісу. Звуки від людей та коней проковтнула мокра зелена пуща, і скоро він чув уже тільки стукіт дощу по листю, гілках та каменях. День був ще у розпалі, але ліс, здавалося, вже занурився у сутінки. Джон виплітав собі стежку між каміння та калюж, повз великі дуби, сіро-зелені вартові, залізнини з чорною корою. Подекуди гілки утворювали щільний навіс над головою; тоді він мав хвильку відпочинку від дощу. Минаючи каштан, розчахнутий блискавкою та порослий білою шипшиною, він почув якийсь шурхіт у підліску.