Крастер засміявся.
— А тепер я чую, що в нього вже й голови нема. Теж зима відкусила, ге?
Джон згадав віяло червоної крові на білому снігу і копняка, що його дав голові мерця Теон Грейджой. Страта утікача. А на зворотньому шляху до Зимосічі Джон та Робб поїхали наввипередки і знайшли шість лютововчат у снігу. Не менше як тисячу років тому.
— Коли пан Веймар від вас пішов, то куди попрямував?
Крастер здвигнув плечима.
— Ото мені робити більше нічого, як видивлятися, куди гайворонів лихо несе.
Він хильнув пива і відставив кухля.
— Відколи я востаннє куштував південське вино, вже й ведмеді встигли виспатися. Вина б мені трохи не завадило. І нову сокиру. Моя вже геть не кусається, а мені так не можна — я мушу жінок захищати.
Він озирнувся на своїх заклопотаних дружин.
— Вас тут мало, живете наодинці, — зазначив Мормонт. — Якщо хочете, дам вам супровід на південь до Стіни.
Крукові, здається, думка сподобалася.
— До Стіни! — заверещав він, розпушуючи чорне пір’я, наче високий комір позаду Мормонтової голови.
Хазяїн дому зловісно вишкірився, показавши повен рот зламаних бурих зубів.
— І яке ж нам знайдеться при вас місце — у кухні на побігеньках? Е ні, тут ми вільні. Крастер не служить жодній живій душі.
— Не ті зараз часи, щоб жити одинаком у пущі. Здіймаються холодні віхоли.
— Нехай. Я тут корені глибоченько пустив. — Крастер вхопив жінку, що йшла була мимо, за руку. — Ану скажи йому, дружино. Скажи панові гайворону, як ми щасливо живемо.
Жінка облизнула губи.
— Тут наш дім. Крастер нас береже. Краще вмерти вільними, ніж жити в неволі.
— Неволі, — пробурмотів крук.
Мормонт нахилився уперед.
— Ми проминули кілька сіл, і усі до одного були покинуті. Ви — перші живі душі, яких ми побачили, відколи виступили зі Стіни. Люди десь зникли — вмерли, втекли, втрапили у полон, не знаю. А разом з ними і тварини. Геть нічого не лишилося. А раніше ми знайшли тіла двох розвідників Бена Старка за десяток верст від Стіни. Бліді, холодні, з чорними руками та ногами, ранами без крові. Ми відвезли їх до замку Чорного, а вони повстали уночі й почали вбивати. Один убив пана Яремію Рикера, другий прийшов по мене. Гадаю, вони дещо пам’ятали з того часу, коли жили, та людського милосердя в них вже не лишилося ані краплі.
Жінка відкрила рота — вологу рожеву печерку — та Крастер тільки пирхнув.
— Ми тут такого лиха не знаємо… і я просив би вас не оповідати злих казок під моїм дахом. Я побожна людина, і боги мене бережуть. Якщо тут навіть з’являться мертв’яки, я вже якось спроможуся порозганяти їх по могилах. Утім, нова гостра сокира мені б не завадила. — Він прогнав жінку геть, ляснувши її по стегні й заволавши. — Ще пива, і швидко!
— Гаразд, облишмо мертвих, — мовив Ярман Парогач, — а як щодо живих, мосьпане? Як там ся має ваш король?
— Кор-роль! — заверещав Мормонтів крук. — Кор-роль, кор-роль, кор-роль.
— Отой Манс-Розбишака? — Крастер плюнув у вогонь. — Король-за-Стіною… На якого лиха вільному народові здалися королі?
Він обернув примружене око на Мормонта.
— Якби я схотів, я б вам такого розказав про Розбишаку та його оборудки. Оті порожні села — то його рук справа. Тут би ви теж нікого не знайшли, якби я слухав його дурниці. Він мені надсилає гінця і каже, що я мушу кинути власне обійстя та йти цілувати йому ноги. Я відіслав того гінця назад, а язика його собі лишив. Онде він до стіни прибитий.
Він тицьнув пальцем.
— Може б, я вам розказав, де шукати Манса-Розбишаку. Якби схотів. — Ще одна бура усмішка. — Та часу маємо досхочу. Ви ж, мабуть, захочете переспати під моїм дахом і зжерти усіх моїх паців.
— Дах над головою був би дуже доречний, ласкавий пане, — мовив Мормонт. — Шлях був тяжкий, ще й дуже мокрий.
— То перебудьте тут одну ніч. На більше моєї любові до вас, гайворонів, не стане. На поді спатиму я та моя чадь, а ви забирайте собі підлогу. З харчу знайдеться м’яса та пива на двадцять душ, не більше. Решта чорних гав хай дзьобає, що сама собі знає.
— Ми веземо свій припас, пане мій, — відповів Старий Ведмідь. — Радо розділимо з вами харч та вино.
Крастер витер слинявого рота волохатим тилом долоні.
— Від твого вина я не відмовлюся, пане гайвороне, оце вже ні. І ще одне. Хтось зачепить моїх дружин бодай пальцем — втратить руку.
— Ваш дах, ваш закон, — відказав Торен Рідколіс, а воєвода Мормонт різко кивнув, хоча задоволеним не здавався.
— То й гаразд, вирішили, — пробурчав Крастер. — Хтось із вас уміє накреслити мапу?
— Сем Тарлі вміє, — виліз наперед Джон Сніговій. — Він любить мапи.
Мормонт підманив його до себе.
— То як поїсть, хай іде сюди з пером та пергаменом. І Толета теж знайди, хай принесе мою сокиру. Буде подарунок від гостей господареві.
— Це ще хто такий? — спитав Крастер, перш ніж Джон пішов. — З лиця схожий на Старка.
— Мій шафар та зброєносець, Джон Сніговій.
— Байстрюк, еге ж?
Крастер роздивився Джона знизу догори.
— Якщо чоловік бажає взяти жінку до ліжка, хай бере її за дружину. Я іншого способу не визнаю.
Він махнув на Джона рукою, проганяючи.
— Біжи, виконуй службу, байстрюче. Дивись мені, щоб сокира була добра та гостра. Поганій криці в мене робити нічого.
Джон Сніговій сухо вклонився та пішов. Пан Отин Вивір саме заходив до дверей, і вони трохи не зіткнулися під шкурами. Знадвору дощ наче трохи стишився. По всьому дворі стояли намети, а під деревами Джон бачив ще.
Скорботний Ед саме годував коней.
— Сокиру дичакові? А чого ж! — Він вказав на Мормонтову зброю — бойову сокиру з коротким держаком і золотим плетивом на чорному сталевому лезі. — Він її назад віддасть, от присягаюся. Зажене просто у череп Старому Ведмедеві. Чого б не віддати йому заразом усі наші сокири, га? Бо вони ж так брязкають і торохтять, як ми їдемо. А без них буде скоріше — просто до порога пекла. Цікаво, у пеклі дощ буває? Може, Крастер замість сокири уподобає гарного бриля?
Джон усміхнувся.
— Та ні, він хоче сокиру. А ще вина.
— Овва, Старий Ведмідь ще кумекає. Як добряче напоїти дичака, то може, коли спробує вбити, поцілить тільки вухо. Вух у мене два, але ж голова тільки одна.
— Рідколіс каже, що Крастер дружить з Вартою.
— А чи знаєш ти різницю між дичаком, що дружить з Вартою, і тим, що не дружить? — запитав жовчний зброєносець. — Вороги лишають наші тіла на поталу гайворонню та вовкам. А друзі десь прикопують потай, щоб ніхто не знайшов. Цікаво, чи довго на тій брамі висить ведмежа голова, і чия там висіла, поки Крастер не почув удалині наш гармидер?
Ед, вагаючись, роздивився сокиру. Його довгим похмурим обличчям стікав дощ.
— А чи там сухо всередині?
— Сухіше, ніж тут.
— Якщо я там сховаюся не надто близько до вогню, то може, мене до ранку й не знайдуть. Тих, що під дахом, він уб’є першими, та хоча б вдасться померти сухим.
Джон не міг стримати реготу.
— Крастер один, а нас дві сотні. Чомусь мені здається, що він нікого не чіпатиме.
— Ти мене підбадьорив, — відповів Ед украй замогильним голосом. — Окрім того, смерть від доброї гострої сокири можна вважати за щастя. Геть не хочу, щоб мене, приміром, вбили буздуганом. Колись бачив, як одному чолов’язі влучили по лобі буздуганом. Навіть і шкіри не розпанахали, але так потрощили, що голова напухла і побуряковіла. Був такий собі гарний чолов’яга, а помер бридким. Це добре, що ми їм буздуганів не даємо.
Ед пішов геть, хитаючи головою і розбризкуючи за собою дощову воду з кобеняка.
Джон погодував коней, а тоді вже взявся думати про свою вечерю. Він саме міркував, як знайти Сема, як раптом почув нажаханий вереск.
— Вовк!
Він ринув навколо хати на крик, чвакаючи чоботями у грязюці. Одна з Крастерових жінок тулилася спиною до обмазаної глиною стіни дитинця.
— Ану не підходь! — кричала вона на Привида. — Пішов геть!