— Ти ба, не збрехав, — зазначила вона, добряче стиснувши його через штани. — Чи тобі не болить?
— Дуже болить.
— Бідненький панич. — Вона його відпустила і ступила крок назад. — Та от біда, я мужня жона. Щойно одружена, і вже з дитям.
— Боги до нас ласкаві, — мовив Теон. — Не нагуляю тобі байстрюка.
— Однак мій чоловік тобі не подякує.
— Він — ні, а ти, може, й подякуєш.
— Чого б це я дякувала? Бували в мене всякі пани та підпанки. Хоч підлі, хоч чесні, а всі ліплені з того самого.
— А принц в тебе колись був? — спитав він її. — Коли станеш зморшкуватою сивою старою і звісиш цицьки аж до пупа, то зможеш розповісти дітям своїх дітей, що колись кохала короля.
— Ого, то ми вже про кохання заговорили? А досі ж наче йшлося про самі прутні та дірки.
— То ти хочеш кохання? — Він-таки уподобав це дівчисько, хай там хто вона є; гострий її язик давав жадану розраду від вогкого та похмурого мороку Пайку. — Може, мені назвати на честь тебе лодію, зіграти на високій арфі та оселити в башті свого замку, щоб ти, наче принцеса в казці, вдягалася там у самі лише коштовності?
— А лодію ти таки мусиш назвати на честь мене, — відповіла вона, не зважаючи на решту його слів. — Бо збудувала її я.
— Її збудував Сигрін. Корабельник мого вельможного батька.
— А мене звати Есгред, дочка Амброда і дружина Сигріна.
Він не знав, що Амброд має дочку, а Сигрін дружину… але ж молодшого корабельника він бачив тільки раз, а старшого майже не пам’ятав.
— Під Сигріном ти тільки дарма пропадеш.
— Охо-хо! А Сигрін сказав мені, що ця краля-лодія дарма пропаде під тобою.
Теон наїжачився.
— Та ти знаєш, хто я такий?!
— Принц Теон з дому Грейджой, хто ж іще? Та скажіть мені по правді, ясновельможний пане, чи любите ви її, оцю вашу нову кралю? Сигрін захоче дізнатися.
Лодія була така нова, що тхнула навколо себе смолою. Дядько Аерон благословить її назавтра, та Теон навмисне приїхав з замку Пайк, щоб подивитися на неї ще до спуску на воду. Лодія була менша за «Великий кракен» князя Балона чи «Залізну перемогу» дядька Віктаріона, проте виглядала прудкою і зграбною, навіть стоячи у дерев’яному риштунку на березі. Вузький чорний коріб у сто стоп завдовжки, єдина висока щогла, п’ятдесят довгих весел, чардак на сотню людей… а на носі великий залізний таран у подобі стріли.
— Сигрін добре мені прислужився, — визнав він. — А чи вона така швидка, як здається?
— Ще й швидша — для керманича, який уміє її порати.
— Відколи я ходив на лодії, минула дещиця років. — «А не керманив, по правді кажучи, жодною.» — Та все ж я Грейджой, залізного роду. Море тече в моїй крові.
— Твоя кров потече у морі, якщо ти керуєш кораблем так само, як базікаєш, — відказала вона.
— Я б ніколи не зробив зле такій прекрасній діві.
— Прекрасній діві? — Вона зареготала. — Та це морська сучка, а не діва.
— От ти її й назвала. «Морська сучка».
Її це потішило — він помітив іскру в темних очах.
— А сказав, що назвеш на честь мене, — ображеним голосом проказала вона.
— А хіба ні? — Він схопив її за руку. — Допоможіть мені, добра пані. У зелених землях вірять, що жінка з дитям приносить щастя тому, хто бере її до ліжка.
— Що вони там у зелених землях знають про кораблі та море? Або про жінок? Казна-що верзеш — мабуть, сам вигадав!
— А якщо я зізнаюся, ти кохатимеш мене, як раніше?
— Як раніше? Коли це я тебе кохала?
— Ніколи, — визнав він, — але ж я намагаюся виправити цю прикрість, моя мила Есгред. Тут такий холодний вітер. Зійди на мій корабель і дозволь тебе зігріти. Назавтра мій дядько Аерон наллє їй на носа морської води та пробурмоче молитву Потоплому Богові, але я ладен благословити її раніше молоком моїх і твоїх надр.
— А що як ти розгніваєш Потоплого Бога?
— Та пхав я в сраку того Потоплого Бога! Як він на нас нападе, то потоплю його ще раз. Ми вирушаємо на війну за два тижні. Ти хочеш, щоб я йшов у битву, не заснувши ані на хвилину від тілесної жаги?
— А мені що?
— Жорстока діва! Мою лодію названо саме так, як треба. Якщо, перебуваючи у смутку, я виведу її на скелі, то винувата будеш ти.
— Чи не цим ти зібрався нею керманити? — Есгред знову майнула рукою по передкові його штанів і посміхнулася, обводячи пальцем залізні обриси його чоловічої міці.
— Їдьмо до Пайку разом! — раптом вигукнув він, одночасно думаючи: «Що скаже князь Балон? А мені що до того? Я дорослий чоловік, і якщо хочу взяти до ліжка дівку, то беру.»
— І що ж я маю робити в Пайку? — Її рука лишилася на тому ж місці, де й була.
— Мій батько сьогодні бенкетує з керманичами.
Він бенкетував з ними щовечора, поки чекав на останні лодії, що забарилися у морі. Та Теон не мусив їй усе пояснювати.
— То ви на цю ніч зробите мене своїм керманичем, пане принце? — мовила вона з найлукавішою посмішкою, яку він тільки бачив у жінки на вустах.
— Може, й так. Якщо знатиму, що ти безпечно заведеш мене у гавань.
— Та мабуть не сплутаю, яким кінцем весло занурити. А на линвах та вузлах краще за мене ніхто не знається.
Однією рукою вона розпустила поворозки на його штанях, вишкірилася і легко відскочила геть.
— Яка жалість, що я мужня жона, ще й тяжка дитям.
Теон похапливо підперезався.
— Мені час повертатися до замку. Якщо ти не поїдеш зі мною, то я з горя можу заблукати і загубитися. То буде така втрата для островів.
— Ні, цього не можна дозволити… але ж, мосьпане, я не маю коня.
— Візьми в мого зброєносця.
— А бідне хлоп’я хай до Пайку пішки чалапає?
— То сідай самодруг на мого.
— Ти навмисне таке вигадав. — Знову посмішка. — Де ж мені сідати, позаду тебе чи спереду?
— Де хочеш.
— Я полюбляю зверху.
«Де ця краля була все моє життя?»
— Палати мого батька темні та вогкі. Там потрібна Есгред, аби запалити вогонь життя.
— Ох і медовий язик в цього панича!
— Та ми ж наче з цього починали?
Вона скинула руки догори.
— Тут і скінчимо. Есгред уся твоя, любий принце. Вези мене до свого замку. Хочу побачити, як гордовиті башти здіймаються з моря.
— Я лишив коня в заїзді. Ходімо.
Вони пішли берегом разом, і коли Теон узяв її за руку, вона не відсахнулася. Йому сподобалося, як вона ходить: зухвало, бадьоро, трохи недбало, пружно хитаючи стегнами; треба гадати, що й під ковдрами вона буде така ж зухвала, бадьора та пружна.
Княж-Пристань вперше на його пам’яті була така забита людом. Тут юрмилися ватаги з усіх лодій, що вишикувалися уздовж всипаного камінням берега або маяли на якорі далеко за прибоєм. Залізяни колінкували перед кимось нечасто і неохоче, але зараз Теон помітив, що й веслярі, й міщани стишували мову, коли вони їх минали, і вітали його, шанобливо схиляючи голову. «Нарешті втямили, хто я такий», подумав він. «Та вже й час.»
Князь Дівер з Великого Вика прибув надвечір минулого дня з головними своїми силами — близько сорока лодій. Люди його траплялися усюди, легко помітні по смугастих шаликах з козячої вовни. У заїзді подейкували, що безбороді хлопчаки у шаликах уграли всіх повій Отера Перебийколіно так, що в тих тепер ноги стоять колесом. Але як на Теона, то хай забирають їх собі, а він і ногою не ступить до того чумного кишла. Нинішня супутниця куди більше йому смакувала, а її шлюб з батьківським корабельником та вагітність тільки додавали перцю.
— А чи почав уже мосьпан принц набирати собі людей на лодію? — запитала Есгред, поки вони прямували до стайні.
— Егей, Синьозубе! — раптом загукала вона до перехожого мореплавця, здорованя у кожушку з ведмежої шкури та шоломі з круковими крилами. — Як ся має твоя молодуха?
— Важка дитям, балакає про двійню.
— Оце вже знову?! — вишкірилася Есгред своєю лукавою посмішкою. — Хутко ти своє весло занурив!
— Еге ж! І давай ним туди-сюди, туди-сюди! — заревів чолов’яга.
— Здоровило, — зазначив Теон. — Синьозуб, кажеш? Чи не винайняти його на «Морську сучку»?
— Тільки якщо надумав образити. В Синьозуба є своя мила краля-лодія.