— Щось я тут давно не був, не вмію людей розрізняти, — зізнався Теон. Він ще пошукав поглядом друзів, з якими грав хлопчиком, та вони давно зникли, вмерли або виросли у чужинців. — Зате від дядька Віктаріона мені дістався його власний стерничий.
— Римольф Штормопивця? Добряче править, коли не п’яний. — Вона побачила ще якісь знайомі обличчя й загукала до трійці людей. — Гей, Улере, гей, К’ярле! Де це твій брат, Ските?
— На жаль, Потоплому Богові знадобився міцний весляр, — відповів кремезний чоловік з сивим пасмом у бороді.
— Насправді Елдіс перепив вина, і йому луснуло тлусте черево! — гукнув рожевощокий юнак коло нього.
— Що мертве, те вже не помре, — мовила Есгред.
— Що мертве, те вже не помре.
Теон пробурмотів слова разом з ними.
— Тебе тут наче непогано знають, — мовив він до жінки, коли вони минули чоловіків.
— Кожен чоловік любить дружину майстра, який збудував йому корабля. А як не любити, коли бажаєш, щоб корабель плавав і не тонув? Якщо набираєш веслярів, то оті троє непогані.
— У Княж-Пристані вдосталь дужих рук.
Теон довго міркував над цією справою. Він потребував добрих бійців, до того ж людей, вірних йому, а не панові батьку чи дядькам. Наразі він грався у слухняного юного принца, та сам чекав, поки князь Балон розголосить усі свої задуми. І якщо виявиться, що йому не до вподоби ті задуми або ж його власне місце у них…
— Самої сили не досить. Якщо бажаєш іти швидко, то весла лодії мусять рухатися, мов одне. Маєш клепку в голові, то шукай людей, які вже гребли разом.
— Мудра порада. Може, ти допоможеш мені їх знайти?
«Хай думає, що мене цікавить її розум. Жінки таким втішаються.»
— Може, й допоможу. Якщо ти будеш до мене ласкавий.
— Авжеж буду!
Минаючи «Міраам», він прискорив крок. Порожній думбас хилитався на хвилях коло пришибу. Капітан намагався вийти у море ще два тижні тому, та князь Балон не дозволив. Жодний купець із тих, що зайшли до Княж-Пристані, не зміг поїхати геть. Батько не хотів, щоб великої землі дісталася хоч одна звістка про збір лодій, перш ніж буде завдано удару.
— Ваша мосць! — пролунав жалібний голос з високого носа купецького корабля.
Через поручень перехилилася капітанська дочка, поїдаючи його очима. Батько заборонив їй сходити на берег, та куди б Теон не пішов у Княж-Пристані, звідусюди бачив, як вона у смутку блукає кораблем.
— Ваша мосць, заждіть хвилинку! — кликала вона. — Ласкавий мій пане…
— А чи справді? — лукаво спитала Есгред Теона, коли той поспіхом минав думбас. — Пан був ласкавий?
Перед нею він не мав чого соромитися, тому відповів:
— Та трохи приголубив. А тепер вона хоче бути моєю жінкою з солі.
— Охо-хо! А й справді, її не завадило б трохи присолити. Якась вона м’якотіла та прісна. Чи я помиляюся?
— Не помиляєшся.
«М’якотіла та прісна. Точно так. Звідки вона знає?»
Він наказав Вексові чекати у заїзді. Трапезна корчми була така засиджена людом, що Теонові довелося проштовхуватися крізь двері; на лавах коло столів не було жодного місця, а зброєносець десь загубився.
— Векс! — заволав він крізь морок та гармидер. «Якщо він пішов з однією з тих холерних повій, то я з нього шкуру здеру», подумав він, а тоді нарешті помітив хлопця за грою в кості біля комина… ба навіть переможною грою, бо поруч лежала купка грошей.
— Час іти, — оголосив Теон, а коли хлопець не звернув уваги, схопив його за вухо і потяг геть. Векс устиг вхопити жменю мідяків і пішов, не сказавши ані слова. Саме за це Теон його особливо любив. Більшість зброєносців обожнюють плескати язиками, та Векс народився німим… проте розуму, як на свої двадцять років, мав удосталь. Роду він був не надто чесного — син одного зі зведених братів князя Ботлика. Узяти його за зброєносця Теон мусив, щоб розрахуватися за коня.
Коли Векс побачив Есгред, то вирячив очі. «Наче жінки ніколи не бачив», подумав Теон.
— Есгред поїде зі мною до Пайку. Засідлай коней, і то швидко.
Парубок їхав на кощавому маленькому бахмутику зі стайні князя Балона, але кінь Теона являв з себе дещо інше.
— Де ти надибав це чудовисько? — спитала Есгред, побачивши його. Та з її сміху Теон зрозумів, що кінь справив належне враження.
— Князь Ботлик торік купив його в Ланіспорті, та не зміг дати ради, тому залюбки продав мені.
На Залізних островах, негостинних і скелястих, добрих коней не розводили. Більшість острівних мешканців їздили верхи абияк і надавали перевагу лодіям, а не сідлам. Навіть панство користувалося бахмутами і кошлатими муциками з острова Харло. У вози теж частіше запрягали волів, ніж меринів, а якщо простий люд не мав статків ані на одне, ані на інше, то впрягався у плуга сам, щоб зорати не надто плодючий, помережаний камінням грунт.
Але ж Теон десять років прожив у Зимосічі й не хотів рушати на війну без доброго коня. Нерозважливість князя Ботлика виявилася для нього щасливою: огир мав норов, чорніший за його шкуру, переважав статурою більшість швидких румаків, хоча поступався тим, на яких зазвичай їздили важкі латники. Втім, і сам Теон виріс не таким здоровилом, як багато лицарів, тому кінь чудово йому пасував. Тварина аж виблискувала вогнем з очей, а коли зустріла нового господаря, то вишкірила усі зуби і спробувала оббілувати йому обличчя.
— Він має ім’я? — спитала Есгред Теона, поки він сідав у сідло.
— Веселун.
Він подав їй руку та втягнув поперед себе у сідло, де міг обійняти, коли вони рушать.
— Колись один знайомець сказав мені, що я веселюся не з того, з чого слід.
— А чи справді?
— Тільки в очах тих, хто взагалі не веселиться. — Він подумав про батька та дядька Аерона.
— А чи зараз вам весело, мій пане принце?
— Ще б пак!
Теон сягнув навколо її стану, щоб узяти повід. Вона була мало не одного з ним зросту. Волосся не завадило б помити, на прегарній шиї рожевів рубець, але запах її йому подобався: сіль, піт, жіноча зваба.
Повернення до Пайку обіцяло вийти далеко цікавішим, ніж приїзд до Княж-Пристані.
Коли вони вже добряче від’їхали від містечка, Теон поклав їй руку на груди. Есгред простягнула свою і відкинула її.
— Я б радше тримала обидві руки на поводі, поки твій чорний звір не скинув нас обох та не захвицяв до смерті.
— Я з нього такі вибрики повибивав.
Якийсь час Теон не робив нових спроб, тільки теревенив про погоду (сіру та похмуру, відколи він приїхав, ще й з частими дощами) та розповідав про вояків, яких убив у Шепітній Пущі. Завівши розповідь про те, як близько він підібрався до самого Крулеріза, він знову ковзнув рукою на те саме місце. Груди в неї були невеличкі, та їхня твердість припала йому до смаку.
— Не треба вам цього робити, пане принце.
— Ще й як треба. — Теон трошки стиснув пальці.
— Ваш зброєносець дивиться.
— Нехай. Він нікому не розповість, обіцяю тобі.
Есгред зняла його пальці зі своїх грудей, і цього разу міцно їх затиснула. Руки вона мала дуже сильні.
— Мені до вподоби жінки, що вміють міцно взятися.
Вона пирхнула.
— З тієї дівки коло пришибу такого не скажеш.
— Не суди мене за нею. Інших на кораблі не було.
— Ану розкажи мені про твого батька. Чи він радо привітає мене у замку?
— Чого б це? Він ледве привітав мене, свою рідну кров, спадкоємця Пайку та Залізних островів.
— Кого-кого? — перепитала вона. — Та ж кажуть, ти маєш дядьків, братів і сестру.
— Брати мої давно загинули, а сестра… кажуть, Ашина улюблена сукня — кольчуга нижче колін, а під нею спіднє з вареної шкіри. Чоловіча одежа ще не робить з неї чоловіка. Щойно ми переможемо у війні, як я знайду їй добрий шлюб. Це якщо надибаю чоловіка, який захоче її взяти. Пригадую, що вона має ніс, наче яструбиний дзьоб, рясну порость прищів на мармизі, а груди — наче в хлопчика.
— Припустимо, сестру ти комусь зіпхнеш, — зазначила Есгред, — але ж не дядьків.
— Дядьків… — Теонове право на княжий стіл переважало права трьох батькових братів, але жінка справді торкнулася болісного місця. На островах нерідко чували про те, як сильний та гордовитий дядько позбавляв слабкого небожа його законного столу, а заразом і вбивав. «Але ж я і зараз не слабак», мовив Теон до себе, «а до дня смерті батька стану ще сильніший». — Дядьки мені не загрожують. Аерон п’яний від морської води та благочестя, живе тільки заради свого бога…