— Хай Потоплий Бог благословить наші мечі, — додав жрець.
Теон почувався так, наче йому дали ляпаса. Його посилали звичайним наскочником палити хатини рибалок та гвалтувати їхніх бридких дочок. І навіть таку легку справу князь Балон не довірив йому самому. Мало того, що доведеться слухати побожне бекання Мокрочуба та його недоладні докори — але при Дагмері Репаному Жбані йому ніколи не бути справжнім, не за назвою, ватажком походу.
— Ашо, доню моя, — вів далі князь Балон; Теон обернувся і побачив, що його сестра тишком прослизнула до палати, — візьми тридцять лодій з добірними людьми, обійди круг Зміївого мису і пристань до припливної береговини на північ від Жбиру-в-Пущі. Відти рушай швидко, і зможеш узяти замок ще до того, як там зрозуміють, хто на них напав.
Аша облизнулася, наче кішка на сметану.
— Завжди хотіла собі замок, — промуркотіла вона.
— То візьми власноруч.
Теон мусив прикусити язика. Жбир-у-Пущі був столом Гловерів. Робет і Галбарт вели війну на півдні, отже замок не матиме сильної залоги. А щойно він впаде, залізяни матимуть міцну опору в самому серці півночі. «Це мене мали б послати до Жбиру.» Адже він знав Жбир-у-Пущі — кілька разів їздив гостювати до Гловерів разом з Едардом Старком.
— Віктаріоне, — мовив князь Балон до свого брата, — головна справа ляже на тебе. Коли мої сини завдадуть своїх ударів, Зимосіч муситиме відповісти. Як будеш іти вгору Солесписом і Лихоманкою, то навряд чи стрінеш якийсь опір. Від їхнього верхів’я тобі лишиться до Калин-Копу якихось тридцять верст. Перешийок — ось ключ до королівства. Ми вже владарюємо над західними морями. Щойно ми захопимо Калин-Коп, щеня не зможе пробитися назад на північ… а якщо здуру й спробує, то південний кінець загати Перешийку замкнуть його вороги, і Робб-шмаркач втрапить до пастки, наче щур до пляшки.
Теон не зміг далі мовчати.
— Зухвалий задум, пане батьку, але ж князі у замках…
Князь Балон не дав йому сказати ані слова більше.
— Князі пішли на південь за своїм щеням. Лишилися самі боягузи, старці та шмаркачі. Або вони здадуться, або ми винищимо їх одного за одним. Зимосіч, може, ще рік простоїть, та що з того? Решта буде наша — усі поля, ліси та замки. А люд ми перетворимо на робів та дружин з солі.
Аерон Мокрочуб здійняв руки.
— І скиплять високо води гніву, і простягне Потоплий Бог персти влади своєї понад зеленими землями!
— Що мертве, те вже не помре, — підспівав Віктаріон. Князь Балон та Аша луною повторили його слова, і Теонові лишалося тільки пробурмотіти разом із ними. На тому все й скінчилося.
Знадвору дощ лупив дедалі сильніше. Мотузяний міст гойдався і вивертався з-під ніг. Теон Грейджой зупинився посеред нього і роздивився скелі унизу. Хвилі вдаряли по вухах ревищем, на вустах він відчував солоні бризки. Раптовий порив вітру змусив його втратити рівновагу, і він впав на коліна.
Аша допомогла йому підвестися.
— Щось ти і вину не можеш дати ради, братику.
Теон сперся на її плече і дозволив перевести себе через слизькі від дощу дошки.
— Ти мені більше подобалася як Есгред, — докірливо мовив він до неї.
Сестра засміялася.
— Не дивно. Ти мені більше подобався у дев’ять років.
Тиріон VI
Крізь двері було чутно ніжні переливи високої арфи, змішані з гудінням кози. Голос співця глушили товсті стіни, але слова Тиріон знав сам. «Кохав я діву, краснішу за літо», згадав він, «в волоссі сонячне сяйво розлите».
Цього вечора двері королеви сторожив пан Мерин Трант. Він буркнув «Мосьпане» трохи непривітно, як на Тиріона, але двері прочинив. Коли Тиріон увійшов хвацьким кроком до опочивальні сестри, пісня різко обірвалася.
Серсея сиділа, відкинувшись на купу подушок. Ступні її були голі, золоте волосся химерно скуйовджене. На собі вона мала зелено-золотого грезетового халата; коли Серсея підняла голову братові назустріч, коштовна тканина замерехтіла при світлі свічок.
— Мила сестро, — мовив Тиріон, — яка ж ти сьогодні прегарна.
І обернувся до співця.
— Ти теж, любий брате. Не знав, що ти маєш такий чарівний голос.
Від хвали пан Лансель набурмосився — мабуть, вирішив, що з нього глузують. Тиріонові здалося, що він підріс вершків на два, відколи висвятився у лицарі. Лансель мав густе піщане волосся, зелені ланістерівські очі та смужку м’якої білявої порості над ротом. У свої шістнадцять років він тяжко хворів на властиву юності беззаперечну певність у собі, не пом’якшену ані крихтою гумору чи сумніву. Вірним супутником його був пихатий гонор, який так легко виростає в кожного, хто вродився білявим, дужим та вродливим. Нещодавнє його піднесення тільки погіршило справу.
— Чи посилали по вас їхня милість? — вимогливо запитав юнак.
— Та начебто ні, — зізнався Тиріон. — Я почуваюся зле, Ланселю, турбуючи тебе в годину розради від трудів, але сталося так, що ми з сестрою мусимо обговорити справи певної ваги.
Серсея роздивилася його підозріливими очима.
— Якщо ти щодо тих жебрущих братів, Тиріоне, то стримай свої докори. Я не дозволю, щоб вулицями ходила брудна зрада. Хай проповідують один до одного у підземеллі.
— Ще й дякують, що мають таку милостиву королеву, — додав Лансель. — Бо я б їм язики повисмикував.
— Один навіть смів бовкнути, що боги карають нас, бо Хайме вбив істинного короля! — оголосила Серсея. — Цього терпіти не можна, Тиріоне. Я чекала, що ти даси ради тим бридким вошам, а ти зі своїм паном Джаселином не зробив геть нічого. Тому я наказала Виларові владнати справу.
— То він і владнав. — Так, Тиріон розсердився, коли червонокирейники потягли до цюпи з півдесятка неоковирних віщунів, не спитавшись його. Але вони не важили аж стільки, щоб через них сваритися з сестрою. — Нам не завадить трохи тиші на вулицях. Я прийшов не тому. Маю вісті, які ти рада будеш почути, люба сестро, хоча балакати про них краще наодинці.
— Гаразд. — Двійко музик вклонилися і поспіхом забралися геть. Серсея поклала на щоку братові у перших невинний поцілунок. — Залиш нас, Ланселю. Мій брат безпечний, коли сам-один. А якби він привів своїх звіряток, ми б їх винюхали здалеку.
Молодий лицар кинув на родича нищівний погляд і з силою захряснув за собою двері.
— Май на увазі, що я змушую Шаггу митися щодватижні, — повідомив Тиріон, коли всі зникли.
— Чого це ти так із себе втішаєшся, га?
— Чом би й ні? — відповів Тиріон.
Щодня і щоночі на Сталевій вулиці стукотіли молоти, і величезний ланцюг ставав дедалі довший.
Він підстрибнув і всівся на велике ліжко з навісом.
— Чи не на цьому ліжку помер Роберт? Диво, що ти його зберегла.
— Мені на ньому солодкі сни ввижаються, — відповіла вона. — Тепер кажи свої вісті, Бісе, та шкандибай звідсіля.
Тиріон посміхнувся.
— Князь Станіс виплив з Дракон-Каменя.
Серсея скочила на ноги.
— А ти тут сидиш і шкіриш зуби, як гарбуз на святі врожаю?! Чи скликав Бережняк міську варту? Треба негайно відіслати птаха до Гаренголу!
Тиріон вже не стримував реготу. Сестра вхопила його за плечі та щосили струснула.
— Ану припини! Ти з глузду з’їхав чи напився?! Припини!
У відповідь він ледве вичавив з себе слова.
— Не можу, — давився він. — Надто вже… о боги, надто смішно… Станіс, він…
— Що?!
— Він рушив не на нас, — спромігся Тиріон. — Він облягає Штормолам. Ренлі з військом саме поспішає туди.
Сестра боляче увігнала нігті йому в плечі. Якусь мить вона витріщалася, не вірячи власним вухам, наче він раптом забелькотів невідомою їй мовою.
— Станіс та Ренлі воюють один з одним?
Коли Тиріон кивнув, Серсея гигикнула.
— Ласка божа, — видихнула вона. — Починаю думати, що серед трьох братів розумним був Роберт.
Тиріон відкинув голову назад і вибухнув реготом. Їхній сміх залунав хором. Серсея стягла його з ліжка, закружляла навколо себе і навіть обійняла, на хвильку перетворившись на легковажне дівча. Коли вона його нарешті відпустила, Тиріонові паморочилася голова і забивало подих. Він пошкутильгав до мисника і сперся на нього рукою, щоб не впасти.