«А може, й Джофрі вже доріс. Цікава думка, до речі.»
— Якщо ви з Чорними Вухами бажаєте розважитися, не соромтеся. Щоправда, в Чатаї дівчатка коштують чимало. Отам по вулиці заклади дешевші. Залиш тут одного, хто знатиме, де ви, коли я вирішу повернутися.
Брон кивнув.
— Гаразд.
Чорні Вуха тим часом вишкірялися трохи не на кутні.
Всередині його стрічала висока жінка у струменях шовку. Вона мала шкіру чорного дерева і сандалові очі.
— Мене звати Чатая, — глибоко вклонилася вона. — А вас…
— Давай-но позбавимося звички до імен. Імена — вони небезпечні.
Повітря пахкотіло заморськими прянощами, підлогу під ногами прикрашала мозаїка, що зображувала переплетені у пристрасті жіночі тіла.
— Приємний у тебе заклад.
— Я чимало трудилася, щоб його таким зробити. Щаслива потішити пана Правицю. — Голос її плинув, мов рідкий бурштин, і переливався вимовою далеких Літніх островів.
— Титули не надто безпечніші за імена, — попередив Тиріон. — Ану ж покажи мені кілька своїх дівчаток.
— Матиму за велику насолоду. Ви побачите, що вони такі ж приязні, як і гарні, ще й розуміються на всіх мистецтвах кохання.
Вона пурхнула з місця, змусивши Тиріона поспіхом шкутильгати слідом на ногах, удвічі коротших за її.
Сховавшись за візерунчастою мирійською ширмою з вирізаними на ній квітами, чудернацькими істотами та замріяними дівчатами, вони визирнули до вітальні, самі лишившись непоміченими. Там якийсь старий грав на козі жвавої пісні; у стінній западині, викладеній подушками, п’яний тирошієць із ліловою бородою гойдав на коліні соковиту молоду дівчину: розшнурував їй стан сукні та лив з келиха на груди тоненький струмочок вина, щоб потім злизати. Двоє інших дівчат грали в черепки коло вікна зі свинцевими шибками. Одна була вкрита ластовинням, а в медовому волоссі мала ланцюжок з блакитних квіток. В іншої була гладка та чорна, мов вилощений гагат, шкіра, великі чорні очі, маленькі гострі груди. Обидві вдяглися у легкий вільний шовк, схоплений на станах пасками-намистами. Сонячне світло, що падало на них крізь кольорове скло, вимальовувало чарівні юні тіла під тонкою тканиною; від самого видовища Тиріонові щось заворушилося між ніг.
— Насмілюся запропонувати темношкіру, — мовила Чатая.
— Чи не замолода вона?
— Шістнадцять років, ласкавий пане.
«Саме для Джофрі» — подумав він, згадавши сказане Броном. Його перша була ще молодша. Тиріон пам’ятав, як вона соромилася, коли він вперше задер їй сукню над головою. Довге чорне волосся, блакитні очі, в яких можна потонути… і він потонув. «Стільки часу минуло. Який же ти вбогий недоумок, карлику.»
— Чи не з твоїх вона, часом, рідних островів, та дівчина?
— Її кров — то справді кров літа, пане, але дочка моя народилася вже тут, у Король-Березі.
Напевне, здивування відбилося в нього на обличчі, бо Чатая хутко продовжила:
— Мій народ вірить, що в постільному будинку немає ніякого сорому. На Літніх островах високо поціновують тих, хто вміє дарувати насолоду. Багато юнаків та дівчат шляхетних родів кілька років після розквіту віддають себе службі на славу богів.
— А боги ж тут до чого?
— Боги створили не лише наші душі, але й тіла, чи не так? Вони дали нам голоси, щоб ми вклонялися їм піснею. Вони дали нам руки, щоб ми будували їм храми. І так само вони дали нам тілесні бажання, щоб ми парувалися і служили богам у такий спосіб.
— Нагадай, щоб я переповів твої слова верховному септонові, — зазначив Тиріон. — Якщо мені дозволять молитися прутнем, то свята Седмиця не матиме відданішого вірянина.
І майнув рукою.
— Гаразд, радо прийму твою пропозицію.
— Я покличу доньку. Ходімо.
Дівчина зустріла їх унизу сходів. Вища за Шаю, але не така висока, як її мати, вона мусила стати на коліна, щоб Тиріон її поцілував.
— Мене звати Алаяйя, — мовила вона з найлегшим слідом вимови своєї матері. — Ходімо, пане мій.
Вона взяла його за руку і повела нагору двома прогонами сходів, а тоді довгим коридором. Тут з-за одних дверей чулися зітхання та скрики насолоди, а з-за інших — хихотіння та шепіт. Тиріонова міць щільно притиснулася до шворок на штанях. «Дещо принизливо» — подумав він, шкутильгаючи за Алаяйєю ще вище сходами, до покоїв у башті. Там були одні двері, які дівчина зачинила, щойно вони увійшли. Всередині знайшлося велике ліжко під навісом, висока шафа з різьбленими картинами кохання, вузьке вікно зі свинцевим склом у шибці з червоних та жовтих дзвінкових клітин.
— Ти дуже гарна, Алаяйє, — мовив до неї Тиріон, коли вони лишилися наодинці. — Від голови до п’ят кожна твоя рисочка надзвичайно чарівна. Але зараз мене цікавить тільки твій язик.