— Кудлаю! — покликав він. — Сюди, Кудлаю! До мене!
Але Ріконів вовк зник так само швидко, як і з’явився.
Ходор знав, яке місце в гаю Бран любить найбільше, і тому поніс його до берега ставка під розлоге гілля серце-дерева, де зазвичай навколішки молився князь Едард. Коли вони наблизилися до ставка, то побачили на поверхні кучері, від яких віддзеркалення оберіг-дерева тремтіло й танцювало. Але ж вітру не було, і Бран на мить спантеличився.
Зненацька зі ставку виникла з плюскотом Оша — так раптово, що навіть Літо відскочив назад і загарчав. Ходор теж відстрибнув і жалібно застогнав: «Ходор, Ходор!», аж Бран мусив поплескати його по плечі, щоб заспокоїти.
— Як ти там плаваєш? — спитав він Ошу. — Хіба тобі не холодно?
— Немовлям я смоктала бурульки, малий. Холод мені до смаку. — Оша підпливла до каменів і встала, капотячи водою. Вона була гола, шкіра вкрилася сиротами. Літо підібрався ближче обнюхати її. — Я хотіла намацати дно.
— Не знав, що там є дно.
— Мо’, й нема. — Вона вишкірилася. — Чого очі вирячив, малий? Голої жінки ніколи не бачив?
— От і бачив. — Бран ходив до лазні з сестрами кількасот разів, а у гарячих ставках помічав замкових служниць. Але Оша від них відрізнялася; вона була вся тверда і гостра там, де інші жінки — м’які та округлі. Ноги скидалися на плетиво міцних жил, а груди — на два пласкі порожні гамани. — На тобі стільки рубців.
— І кожен тяжко дістався. — Вона підняла свою буру сорочку, струсила з неї листя і натягла через голову.
— У боях з велетнями?! — Оша казала, що за Стіною досі є велетні. «Колись, може, і я побачу хоч одного.»
— У боях з людьми. — Вона підперезалася мотузяним очкуром. — З чорними гайворонами, поміж інших. Одного собі навіть убила.
Сказавши це, жінка струснула волоссям. Від часу її появи у Зимосічі воно відросло і тепер висіло нижче вух. Та й уся вона трохи пом’якшала від того дня, коли спробувала пограбувати та вбити його у вовчій пущі.
— У кухні сьогодні теревенили про тебе та отих Фреїв.
— Хто? І що саме казали?
Оша кисло всміхнулася.
— Що коли з велетня кепкує шмаркач, а захищати його мусить каліка, то світ геть з’їхав з глузду.
— Ходор і не знав, що з нього кепкують, — заперечив Бран. — А битися він не вміє, бо ніколи нікого не бив.
Бран пригадав, що коли був малий, то якось пішов з матір’ю та септою Морданою на базар. Ходора взяли, щоб ніс кошики з купленим добром, але він відійшов геть і загубився. Знайшли його у провулку, де якісь хлопчаки тицяли у велетня палицями. «Ходор!» — кричав він, зіщулившись та затуляючись руками, але навіть пальця не підняв супроти своїх мучителів.
— Септон Чайл каже, що душа в нього сумирна.
— Еге ж, — кивнула Оша, — а руки такі, що як йому заманеться, то й людині голову відірвуть. Та навіть такому краще не обертатися спиною до того Вальдера. Ані йому, ані тобі. Той більший, якого кличуть Малим — здається мені, правильно його кличуть. На зріст великий, а на совість малий, ще й підлий до останньої кістки.
— Він не насмілиться скривдити мене. Базікати хай базікає, але Літа він боїться.
— То може, ще не такий тупий, яким здається. — Оша завжди стереглася лютововків. Того дня, коли її взяли в полон, Літо і Сірий Вітер пошматували трьох дичаків у криваве лахміття, не спитавши допомоги. — А може, ще гірший. Тоді напевне чекай біди.
Вона підв’язала волосся.
— Ти бачив нові вовчі сни?
— Ні. — Про сни він говорити не бажав.
— Принцові личить брехати вправніше! — засміялася Оша. — Та нехай, твої сни — то твій клопіт. А мій клопіт — на кухні. Краще піду, поки Гейдж не почав волати і вимахувати ополоником. З вашого дозволу, пане принце.
«Дарма вона згадала про вовчі сни» — думав Бран, поки Ходор ніс його сходами до опочивальні. Він боровся зі сном, скільки міг, але зрештою його зморило, як завжди. Цієї ночі йому наснився божегай, що дивився на нього темними й глибокими червоними очима, кликав до себе скривленим дерев’яним ротом; з блідих гілок злетів, плескаючи крилами, триокий гайворон, клюнув у обличчя і заверещав його ім’я голосом, гострішим за клинок.
Збудив його звук рогу. Бран перевернувся на бік, радіючи з того, що сон скінчився. Він почув іржання коней і хвацькі вигуки. Приїхали нові гості — ще й, здається, добряче напідпитку. Вхопившись за пруття, він перетяг себе з ліжка до лави коло вікна. На корогві маяв велетень у розірваних кайданах — значить, прибули Умбери з північно-східного краю за річкою Остань.