Наступного дня двоє з них з’явилися до прийому. То були дядьки Великоджона — галасливі, задерикуваті, хоча вже в літах, з бородами такими ж білими, як кожухи з ведмежих шкур, що їх вони мали на плечах. Колись гайворон видлубав Морзові око, бо сплутав з мертв’яком, і тепер Морз носив шматок драконоскла в порожній очниці. Стара Мамка розповідала, що Морз Умбер вхопив того гайворона у кулак і відкусив голову. І від того часу отримав прізвисько Ґавин Харч. А от за віщо Морзового кощавого брата Готера кликали Хвойдорізом — про те навіть Стара Мамка зберігала глухе мовчання.
Щойно усі всілися, як Морз попрохав дозволу одружитися з пані Роголіс.
— Усі знають напевне, що наш Великоджон — могутня десниця Молодого Вовка. Хто ж краще зуміє захистити землю вдовиці, ніж Умбер? І не абиякий Умбер, а я!
— Пані Донелла досі в жалобі, — відповів маестер Лювин.
— А я маю добрі ліки від її горя. У своїх волохатих штанях! — зареготав Морз.
Пан Родрік ґречно йому подякував і пообіцяв подати справу на розгляд самої пані та їхнього короля.
Що ж до Готера, то він хотів кораблів.
— З півночі прокрадаються дичаки, ще й більше, ніж я бачив за життя. Вони перетинають Тюленячу затоку в човниках і викидаються на наші береги. У Східній Варті замало гайворонів, щоб їх спинити, отож вони і юрмляться на нашій землі, наче тхори. Ми потребуємо добрих лодій та сильних жеглярів, щоб їх порати. Великоджон забрав з собою надто багато люду. Половина останнього врожаю лягла в землю, бо на нього не стало женців.
Пан Родрік смикнув за баки.
— Ви маєте цілі ліси корабельної сосни та старого дубу. А князь Мандерлі має в достатку добрих корабельних майстрів та мореплавців. Разом ви зможете спустити на воду досить лодій, щоб оборонити і його береги, і ваші.
— Мандерлі? — пирхнув Морз Умбер. — Отой лантух жиру, що ледве на ногах стоїть, а від своїх власних людей має прізвисько «Саловельможний тюлень»? Та він скоро й ходити ногами не зможе. А як встромити меча йому в черево, то назовні вилізе з десяток тисяч вугрів.
— Може, він і гладкий, — відповів пан Родрік, — але не дурний. Тому або ви домовитеся з ним, або король знатиме про вашу недбалість.
На Бранів подив, люті Умбери присягнулися коритися наказові, хоча й бурчали невдоволено.
Поки господарі Зимосічі сиділи й приймали панство, зі Жбиру-в-Пущі приїхали Гловери, а від Торгенового Закуту — чималий загін Толгартів. Галбарт і Робет Гловери лишили Жбир у руках Робетової дружини, але до Зимосічі навідався замість господарки їхній управитель.
— Моя пані благають вибачити їм. Діти ще замалі для такої подорожі, а лишати їх самих вони не схотіли.
Скоро Бран втямив, що саме управитель, а не пані Гловер, порядкує всіма справами у Жбирі-в-Пущі. Чолов’яга зізнався, що досі відкладав лише десяту частину врожаю. Один заплотний чародій, бач, наворожив йому щедре примарне літо перед зимовими холодами. Маестер Лювин дещо мав на думці про тих заплотних чародіїв і не забарився висловитися. Пан Родрік наказав управителеві складати на зиму п’яту частину врожаю, а на додачу докладно розпитав його про байстрюка пані Роголіс — хлопця на ймення Ларенс Сніговій. На півночі усі байстрюки шляхетних батьків мали прізвище Сніговій. Згаданому байстрюкові було майже дванадцять років, і управитель хвалив його за розум та хоробрість.
— Твоє зауваження щодо байстрюка може виявитися корисним, Бране, — опісля того мовив маестер Лювин. — Гадаю, колись із тебе вийде добрий князь на Зимосічі.
— Ні, не вийде. — Бран знав, що князем йому не бувати так само, як і лицарем. — Робб мусить одружитися з котроюсь із панн Фрей, ви мені самі казали. І Вальдери теж так казали. В нього народяться сини — от вони і стануть князями на Зимосічі, а не я.
— Може, й так, Бране, — відповів пан Родрік, — та ось я одружувався тричі, й усі три дружини дарували мені самих доньок, а тепер від них лишилася одна Бета. Мій брат Мартин став батьком чотирьох міцних синів, але до чоловічого віку дожив самий лише Джорі. А коли він загинув, то й рід Мартина загинув разом із ним. Коли кажеш про майбутнє, не можна бути певним.
Наступного дня настала черга Леобальда Толгарта. Він балакав про те, що провіщує погода, які вбогі на розум його селяни і як його небожеві кортить поїхати на війну.
— Бенфред самотужки зібрав собі загін латників. Хлопчаків, не старших за дев’ятнадцять років, з яких кожен уже вважає себе новим Молодим Вовком. Я їм сказав, що наразі вони — молоді зайці, а не вовки. То вони зареготали, миттю назвалися Дикими Зайцями і заповзялися носитися полями, почепивши під вістря списів заячі шкурки і горлаючи пісень про лицарські звитяги.