Бран вирішив, що Бенфред Толгарт придумав пречудово. Бран пам’ятав його — галасливого добросердого здорованя, який часто навідувався до Зимосічі з батьком, паном Гелманом, водив дружбу з Роббом та Теоном Грейджоєм. Але пан Родрік, вочевидь, розгнівався на почуте.
— Якщо король потребуватиме нових вояків, він за ними пришле, — заявив старий лицар. — Тому накажіть небожеві, хай лишається у Торгеновому Закуті згідно волі його вельможного батька.
— Накажу, пане, — відповів Леобальд, а тоді перейшов до справи пані Роголіс. Бідолаха не мала ані чоловіка для захисту своєї землі, ані синів, які б її успадкували. Власна дружина пана Леобальда теж була з Роголісів — сестра покійного князя Галиса; панове мають це пам’ятати.
— В садибі, де порожньо й тихо, гуляє недоля і лихо. Я мав на думці відіслати свого молодшого сина до пані Донелли. Хай би виховувала його як власного. Беренові майже десять років, він гарний хлопчина, ще й господині рідний небіж. Він її втішить, це вже напевне, а може, ще й прізвище Роголіс собі перебере…
— Якщо його проголосять спадкоємцем? — припустив маестер Лювин.
— …щоб родовід дому не загинув остаточно, — скінчив Леобальд.
Бран знав, що слід відповісти.
— Дякую за ваші вісті, добрий пане, — поспіхом вимовив він, поки пан Родрік нічого не встиг додати. — Ми викладемо цю справу перед моїм братом Роббом. Так, і перед пані Роголіс, певна річ.
Леобальд, схоже, здивувався з того, що Бран взагалі розтулив рота.
— Прийміть дяку, мій принце, — мовив той, але в світло-блакитних очах майнув жаль, змішаний, як здалося Бранові, з дещицею полегшення, що цей каліка, дяка богам, не його син. І на мить Бран зненавидів свого гостя.
Проте маестрові Лювину той припав до смаку.
— Цілком можливо, що Берен Толгарт влаштує нас щонайкраще, — мовив він, коли Леобальд пішов собі. — Родоводом він наполовину Роголіс, і якщо візьме собі дядькове прізвище…
— …то лишиться тим самим хлопчаком, що й є, — підхопив пан Родрік, — змушеним утримувати свою землю проти таких, як Морз Умбер або той байстрюк Руза Болтона. Все це треба ретельно обміркувати. Щоб Робб прийняв розумне рішення, ми спершу мусимо знайти для нього розумну пораду.
— Можливо, нам доцільніше не мудрувати, а пошукати простої вигоди, — зазначив маестер Лювин. — Тобто зрозуміти, якого саме князя Робб має улестити просто зараз. Річковий край тепер входить до його королівства; хтозна, чи не захоче він зміцнити укладені союзи, видавши пані Роголіс за якогось із господарів на Тризубі. Може, за Чорноліса, а може, за Фрея…
— Пані Роголіс може взяти собі одного з наших Фреїв, — устряг Бран. — Хай хоч обох забирає, якщо їй кортить.
— Ви кажете недобрі слова, мій принце, — лагідно дорікнув пан Родрік.
«Еге ж, наче від тих Вальдерів добра діждешся.» Бран насупився, втупив очі у стіл і нічого не відповів.
У наступні дні з інших вельможних домів прилетіли круки з вибаченнями. Байстрюк з Жахокрому не приїде, Мормонти й Карстарки всі пішли на південь з Роббом, князь Кляск не наважувався на подорож з-за своїх древніх літ, пані Кремінець була важка дитиною, а у Вдоварті буяла пошесть. Нарешті від усіх найшляхетніших підданих дому Старк прийшли якісь звістки, не рахуючи Горолана Троска, болотяного князя, який не потикався зі своєї багви багато років, та Кервинів, чий замок стояв за пів-дня їзди від Зимосічі. Князь Кервин сидів у ланістерівському полоні, але його син, юнак чотирнадцяти років, прибув-таки одного ясного та гомінливого ранку на чолі двох з половиною десятків кінних латників. Коли вони в’їхали крізь браму, Бран саме ганяв Танцівницю двором, а побачивши, під’їхав привітатися. Клей Кервин завжди був приязний та дружній до самого Брана і його братів.
— Доброго тобі раночку, Бране! — весело гукнув Клей. — Чи тепер я маю тебе кликати принцом Браном?
— Хіба якщо хочеш.
Клей засміявся.
— А чому б ні? Настали такі дні, що всяка ґуля на дорозі величає себе як не королем, то принцом. А чи не написав Станіс листа і до Зимосічі?
— Станіс? Не знаю.
— Тепер він теж король, — повідомив Клей. — Пише, що королева Серсея брала до ліжка свого брата. То й виходить тепер, що Джофрі — байстрюк.
— Джофрі-Виродок, — загарчав один з кервинівських лицарів. — Хто б дивувався з безбожжя та ницості того, чий батько — Крулеріз!
— Еге ж, — додав інший, — боги не терплять кровозмісу. Подивіться лишень, як з їхньої волі скінчили свою долю Таргарієни.