Коло дверей світлиці стояв Подрік Пейн, вивчаючи підлогу.
— Він усередині, — повідомив зброєносець Тиріоновій поясній пряжці. — У вашій світлиці. Ласкавий пане. Даруйте.
Тиріон зітхнув.
— Ану подивись на мене, Поде. Я ніяковію, коли ти розмовляєш з моїм прутнем; він тобі не відповість, вір мені. То хто там у мене в світлиці?
— Пан Мізинець. — Подрік спромігся на швидкий погляд у обличчя хазяїна, потім поспіхом зронив очі додолу. — Тобто пан Петир. Пан Баеліш. Коронний підскарбій.
— Ти вже нарахував мені цілий натовп.
Малий відсахнувся, наче його вдарили, і Тиріона штрикнуло недоладне почуття провини.
Пан Петир сидів на лаві коло вікна, такий собі недбало-вишуканий у жупані сливового кольору та жовтій єдвабовій накидці; одна рука у рукавичці лежала на коліні.
— Король, озброївшись арбалетом, воює з зайцями. Зайці перемагають. Ходіть-но подивіться.
Тиріонові довелося стати навшпиньки, щоб подивитися. Внизу на землі лежав мертвий заєць; іще один, смикаючи вухами, мав ось-ось померти від стріли в боці. Втоптаною землею двору були розкидані, наче солома вітром, випущені стріли.
— Давай! — закричав Джоф.
Ловчий відпустив зайця, якого тримав, і той застрибав геть. Джофрі смикнув спуск арбалета і промазав на аршин мимо цілі. Заєць став на задні лапи й поворушив носом у бік короля. Джоф вилаявся і став крутити коливорота, щоб знову натягнути тятиву, але тваринка зникла ще до того, як він наклав стрілу.
— Ще одного!
Ловчий потягся до хатки. Наступний заєць бурим розчерком майнув проти каміння стіни; Джофрі поспіхом вистрілив і трохи не поцілив пана Престона в чоловічі місця.
Мізинець відвернувся.
— Хлопче, ти любиш тушкованих зайців? — запитав він в Подріка Пейна.
Под втупився у чоботи гостя — мистецької роботи, червоного сап’яну, з вишуканим чорним тисненням.
— Їсти, ласкавий пане?
— Вкладай свої гроші у горщики та макітри, — порадив Мізинець. — Зайці скоро переповнять замок, і ми їстимемо їх тричі на день.
— Краще вже щури на рожні, — відповів Тиріон. — Залиш нас, Поде. Якщо тільки пан Петир не бажає чимось почастуватися.
— Дякую, нічого не треба. — Мізинець блиснув своєю глузливою посмішкою. — Як то кажуть люди, вип’єш з карликом — прокинешся на Стіні. А чорний стрій погано пасує до мого хворобливо-блідого обличчя.
«Не бійтеся, мосьпане» — подумав Тиріон, — «вас я бережу не для Стіни».
Він всівся у високе крісло, закладене подушками, і мовив.
— Ви сьогодні надзвичайно вишукано вдягнені, пане мій.
— Ви ображаєте мої почуття. Я ж бо намагаюся вдягатися вишукано щодня.
— І жупан зовсім новий, так?
— Саме так. Ви дуже спостережливі.
— Сливовий і жовтий. Це часом не кольори вашого дому?
— О ні. Яка нудота — день у день вдягати одні й ті самі кольори. Мені таке не до смаку.
— І кинджал ви маєте прегарний.
— Справді?
В Мізинцевих очах промайнула лукавинка. Він витяг кинджала і недбало оглянув його, наче раніше не бачив.
— Валірійського булату, з руків’ям драконячої кістки. Але простий, без прикрас. Якщо вам до вподоби, то він ваш.
— Мій? — Тиріон кинув на нього довгий погляд. — О ні. Тільки не мій.
«Він знає, підле створіння. Геть усе знає. І знає, що я знаю, і впевнений, що я його не чіпатиму.»
Якщо хтось колись і вдягав обладунок із золота, то це Петир Баеліш, а зовсім не Хайме Ланістер. Знаменитий панцир Хайме був зроблений усього лише з визолоченої криці. Що ж до Мізинця… Те, що Тиріон останнім часом дізнався про цього ґречного та привітного пана, непокоїло його дедалі більше.
Десять років тому Джон Арин дав йому якусь дрібну посаду на митниці, де князь Петир скоро відзначився тим, що приніс до скарбниці втричі більше мита, ніж інші королівські збирачі. Король Роберт ніколи не скупився на витрати. Така людина, як Петир Баеліш, що могла потерти два золоті дракони один об інший і породити третього, виявилася безцінною для королівського Правиці. Мізинець злетів угору стрімко, наче випущена з лука стріла. Через три роки після прибуття до двору він уже служив коронним підскарбієм і сидів у малій раді; доходи корони збільшилися удесятеро від часів його менш щасливого попередника… щоправда, борги корони теж чомусь стрімко зростали. Ніхто не вмів так вправно жонглювати грошима, як Петир Баеліш.