— Які ви жорстокі, так змучили великого маестра, — дорікнув йому євнух. — Він аж помирає з цікавості, щойно винюхає чиюсь таємницю.
— Чи не ґаву я тут чую? Ту саму, яка кпинить із крука, чорним пір’ям йому доріка? Може, ви не хочете навіть послухати, що я запропонував Доранові Мартелу?
Варис захихотів.
— Може статися, мої маленькі пташечки вже мені розповіли.
— Ти ба! — Тиріонові аж закортіло самому почути. — То розповідайте ви мені.
— До сього дня дорнійці ухилялися від війни. Доран Мартел скликав корогви, та й по тому. Його ненависть до дому Ланістер добре відома, і про нього всі думають, що він приєднається до князя Ренлі. Ви хочете переконати його цього не робити.
— Сказане вами цілком очевидно, — зазначив Тиріон.
— Єдина загадка — що ви маєте запропонувати йому в обмін на військову підтримку. Великий князь любить свою родину і досі тужить за сестрою Елією та її милими дітками.
— Колись батько казали мені, що сліпа любов до родичів не повинна заступати можновладцеві очі… а після відбуття пана Слинта до чорного братства в малій раді лишилося вільне місце.
— Місце у раді зневажати не слід, — визнав Варис, — і все ж чи достатньо його, щоб гордовитий володар забув про вбивство рідної сестри?
— Навіщо забувати? — посміхнувся Тиріон. — Я обіцяв йому заразом і вбивць сестри, живими чи мертвими — на вибір його ясновельможності. По закінченні війни, певна річ.
Варис кинув на нього лукавий погляд.
— Мої пташечки кажуть, що принцеса Елія вигукнула… певне ім’я… коли по неї прийшли.
— Що ж то за таємниця, яку знають геть усі?
В Кастерлі-на-Скелі було загальновідомо, що Елію з дитиною вбив Грегор Клеган. Казали, що він зґвалтував принцесу, навіть не витерши з рук крові та мізків її сина.
— Але ж ця таємниця — воїн, що присягнув службою вашому батькові.
— Мій батько першим скаже вам, що п’ятдесят тисяч дорнійського війська варті життя одного скаженого собаки.
Варис попестив напудровану щоку.
— А якби великий князь Доран завимагав крові того можновладця, який віддав наказ, на додачу до крові лицаря, що його виконав…
— Повстання очолював Роберт Баратеон. Усі накази зрештою походили від нього.
— Але Роберта тоді не було у Король-Березі.
— Дорана Мартела теж тут не було.
— Отже… кров для гордості, місце у раді для честолюбства. Золото і земля — це вже напевне, тут і казати нема чого. Щедра пропозиція… але ж щедрою рукою можна й отрути налити. На місці великого князя я б вимагав іще чогось, перш ніж вхопити ложку з медом. Якогось знаку доброї волі й довіри, чогось такого, аби бути певним, що тебе не зрадять… — Варис посміхнувся найслизькішою посмішкою, на яку був здатен. — Цікаво, котрого з дітей ви йому віддасте?
Тиріон зітхнув.
— Ви й самі знаєте, чи не так?
— Якщо ви вже питаєте прямо — то так. Томена. Важко пропонувати Мирцелу одночасно Доранові Мартелу та Лізі Арин.
— Нагадайте мені не грати з вами у загадки. Ви завжди шахраюєте.
— Принц Томен — хороший, добрий хлопчик.
— А якщо відняти його в Серсеї та Джофрі замолоду, він ще може вирости в хорошого, доброго чоловіка.
— І доброго короля?
— Ми маємо короля Джофрі.
— Але ж Томен — його спадкоємець на випадок, якщо раптом з його милістю щось трапиться. Томен… він такий добросердий і надзвичайно… згідливий.
— От вічно ви плекаєте якісь підозри, Варисе.
— Дякую, що цінуєте мою службову ревність, пане мій. Погодьмося, що князь Доран не може лишитися глухим до такої високої честі. Майстерно придумано, мушу сказати… якби ж не одна невеличка перешкода.
Карлик зареготав.
— На ймення Серсея?
— Що означають міркування державної ваги проти любові матері до милого серцю плода її лона? Можливо, заради слави свого дому, задля безпеки престолу і держави королева погодиться відпустити від себе або Томена, або Мирцелу. Але ж обох відразу? Певно, що ні.
— Чого Серсея не знатиме, те не зможе обернути мені на шкоду.
— Але ж раптом її милість дізнається про ваші наміри заздалегідь, коли ще буде зарано?
— Прикро, якщо так станеться, — відповів Тиріон. — Бо тоді я муситиму вважати людину, яка виказала її милості цю таємницю, за свого найлютішого ворога.
І коли Варис захихотів, подумки додав: «Три».
Санса II
«Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.»
Відколи Санса знайшла складений аркушик пергамену в себе під подушкою, слова на ньому не змінилися — хоч один раз їх читай, а хоч сто. Вона не знала ані способу, яким цидулка потрапила до опочивальні, ані людини, яка її підкинула. Писано було незнайомою рукою, без підпису або печатки. Вона притиснула пергамен до грудей і зашепотіла сама до себе, ледве дихаючи: