— Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.
Що б це могло означати? Чи не перевіряла в такий спосіб королева її послух? Санса занепокоєно потерла живіт. Гидкий синець, яким її обдарував пан Мерин, вже вицвів від бурякового до брудно-жовтого, але досі болів. Кулак, яким він її лупцював, був вдягнений у кольчужну рукавицю. Але ж вона сама винна. Треба вчитися ліпше ховати свої почуття, аби не гнівити Джофрі. А вона, почувши про те, як Біс вислав пана Слинта на Стіну, забулася й ляпнула:
— Хай би його там Інші вхопили.
Королю такі її слова не припали до смаку.
«Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.»
Скільки молитов піднесла Санса до богів… Може, це вони нарешті зглянулися і надіслали справжнього лицаря, щоб її врятував? Одного з близнюків Рожвинів, або ж відважного пана Балона Лебедина, або навіть Беріка Дондаріона, того молодого князя, в якого закохалася її подружка, Джейна Пул — юнака з рудо-золотим волоссям та розсипом зірочок на чорному корзні.
«Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.»
Але раптом це якийсь ниций жарт Джофрі, на зразок того разу, коли він повів її на мури показати батькову голову? Чи ще якась хитра витівка, щоб довести її невірність? От піде вона до божегаю — а там вже чекає пан Ілин Пейн, сидить собі мовчки під серце-деревом з Льодом у руках і видивляється її своїми водяво-блідими очима.
«Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.»
Коли відчинилися двері, вона поспіхом запхала цидулку під простирадло і сіла зверху. То прийшла її покоївка — схожа на мишу дівчина з ріденьким брунатним волоссям.
— Чого тобі? — буркнула Санса.
— Чи бажають панна сьогодні купатися?
— Вогонь розпали, нехай буде… Мені якось зимно. — Вона тремтіла, незважаючи на теплий день.
— Як накажете.
Санса роздивлялася дівчисько з підозрою в очах. Чи бачила вона її послання? А чи не вона поклала його під подушку? Оце вже навряд. На вид вона тупувата, щоб носити таємні листи. Але ж Санса навіть не знала її як слід. Королева замінювала їй служниць щодватижні, аби ніхто не встиг з нею заприятелювати.
Коли в комині запалав вогонь, Санса сухо подякувала покоївці й наказала піти геть. Дівчина підкорилася так само швидко, як зазвичай, та Сансі здалося, що в очах її майнуло щось лукаве. Нема сумніву — побігла доповідати королеві, а може, й Варисові. Усі покоївки за нею шпигують, оце вже напевне.
Лишившись на самоті, вона встромила цидулку в полум’я і дивилася, як та скручується та чорніє. «Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.» Санса потроху перебралася до вікна і побачила унизу невисокого лицаря у блідому, як місяць, обладунку та важкому білому корзні. Той міряв кроками підйомний міст. Його зріст підказав їй, що то міг бути тільки пан Престон Зеленопіль. Королева дозволила їй вільно пересуватися замком, але ж усе одно він зажадав би знати, куди Санса прямує, якби вона вирішила залишити Маегорів Острог цієї години ночі. То що б вона йому казала? Раптом вона навіть зраділа, що спалила послання.
Санса якось виплуталася з поворозок сукні й залізла до ліжка, та не заснула. Її мучило питання: чи він і досі там? А чи довго чекатиме? Як жорстоко: надіслати цидулку і геть нічого не сказати. В голові вихором кружляли думки.
Якби ж хтось міг підказати, що робити. Вона сумувала за септою Морданою, а ще більше — за Джейною Пул, найвірнішою своєю подружкою. Септі вкоротили голову за той самий злочин, що й іншим: за ревну службу дому Старк. А що сталося з Джейною — про те Санса не знала. Джейна зникла з її кімнати трохи згодом, і відтоді про неї ніхто не згадував. Санса намагалася не думати про них надто часто, але інколи спогади накочувалися непроханими, і тоді важко було стримати сльози. Подеколи Санса сумувала навіть за сестрою. Дотепер Ар’я мала вже дістатися Зимосічі, шити й танцювати у безпеці рідної домівки, грати з Браном та малим Ріконом, ба навіть їздити верхи крізь зимівник навколо замку. Сансі дозволяли їздити верхи, але тільки у замковому дворищі, а трусити весь час колом швидко набридає.
Так і не закунявши, вона раптом почула якийсь галас — спершу далекий, а тоді дедалі гучніший. Багато голосів волали щось разом, але слів вона не розчула. Ще там стукотіли копита коней, тупотіли людські ноги, очільники вигукували накази. Санса підібралася до вікна і побачила, що муром біжать люди зі списами та смолоскипами. «Йди вже до ліжка» — наказала собі Санса, — «то не твій клопіт, а якась нова халепа з міста». Біля колодязів останнім часом пліткували, що в місті неспокійно. Людей дедалі прибуває, бо вони тікають від війни, і багатьом з них нема чим жити, окрім грабунку та різанини. «Та йди вже спати, годі тобі».