Звідси їй було видно невеликого, порослого лісом острова далі на північний схід. Аршинів за сорок від берега водою ковзали три чорні лебеді, такі мирні та безжурні… бо ж ніхто не сказав їм, що прийшла війна, а до спалених сіл і вирізаних людей їм було байдуже. Ар’я жадібно витріщилася на них: наполовину вона прагнула сама стати лебедем, а наполовину — з’їсти котрогось із них. Сніданок її складався з розтертих жолудів та жмені жуків. Коли звикнути до жуків, вони здавалися цілком їстівними. Черв’яки смакували гірше, та все одно були кращі, ніж кілька днів без макової зернини у животі. Знайти жуків було легко — лишень перевернути перший-ліпший камінь. Коли Ар’я була маленька, то з’їла жука, щоб примусити Сансу заверещати, то й зараз не злякалася з’їсти ще кілька. Куна теж не злякалася, але Мантулик виблював жука, якого спробував ковтнути, а Ломик та Гендрі навіть не пробували. Вчора Гендрі упіймав жабу та розділив її з Ломиком, а за кілька днів до того Мантулик знайшов ожину і наголо обібрав увесь кущ. Та головним чином вони животіли на воді та жолудях. Курц показав їм, як розтирати жолуді між каменями у щось на зразок каші, жахливої на смак.
Ар’я шкодувала, що лісокрад помер. Він знав про ліс більше, ніж вони утрьох разом, але отримав стрілу в плече, поки втягав драбину досередини панської вежі. Торба напхав у рану намулу та моху з озера, і днів зо два Курц вихвалявся, що рана — то пусте, хоча шия в нього почорніла, а догори щокою і униз грудьми поповзли бридкі червоні плями. Одного ранку він не зміг підвестися після сну, а наступного — розлучився з життям.
Поховали його під курганом з каміння. Різан забрав собі його меч та мисливський ріг, а Торба наклав руки на лук, чоботи та ніж. Обоє пішли геть, забравши все те добро з собою, і спочатку решта думала, що вони полюють, аби повернутися з дичиною і усіх нагодувати. Діти чекали й чекали, доки Гендрі не примусив їх рушити далі. Мабуть, Торба та Різан вирішили, що виживуть певніше, якщо не матимуть в себе на руках табунку дітей-сиріт. Може, воно було й на краще, але Ар’я все одно їх зненавиділа.
Під деревом раптом гавкнув собакою Мантулик. Курц навчив їх озиватися одне до одного, як тварини. Він сказав, що то стара лісокрадська штука, але помер, не встигши навчити їх належних голосів. Пташині крики Мантулика були просто жахливі; собакою він гавкав ліпше, але не занадто.
Ар’я зіскочила з верхньої гілки на ту, що під нею, витягнувши руки для рівноваги. Адже водотанцівник ніколи не падає. Легко, чіпляючись пальцями ніг за гілку, вона пробігла кілька стоп, зістрибнула на більшу, а тоді, перебираючи руками, продерлася крізь гущавину листя до стовбура. Кора під пальцями рук та ніг була груба і шорстка. Ар’я швидко злізла донизу, а останні шість стоп пролетіла у стрибку і перекотилася по землі.
Гендрі простяг їй руку і допоміг підвестися.
— Ти там довгенько просидів. Бачив щось?
— Рибальське селище, невеличке, далі берегом на північ. Двадцять шість солом’яних стріх, один дах з черепиці — я порахував. Ще за хатами бачив край воза. Там хтось є.
На звук її голосу з кущів вилізла Куна. Так її назвав Ломик — сказав, що вона схожа на куницю. Насправді то була брехня, але ж не могли вони далі кликати її «плаксивою дівчинкою» — мала нарешті припинила скиглити. Навколо рота мармиза малої була брудна. Ар’я сподівалася, що дівча хоч грязюки знову не наїлося.
— Людей бачив? — спитав Гендрі.
— Ні, лише дахи, — зізналася Ар’я, — та деякі димарі диміли, а ще іржала коняка.
Куна обійняла її за ногу і щосили вчепилася. Тепер вона інколи таке робила.
— Де люди, там і харчі, — надто голосно бовкнув Мантулик. Гендрі без упину йому товкмачив, щоб говорив тихіше, та марно. — Мо’, й нам трохи дадуть.
— Мо’, й дадуть. По голові сокирою, — зазначив Гендрі.