Кетлін ніколи не хотіла цього посольства. Вона так і казала Роббові у Водоплині.
— Коли я бачила Ренлі востаннє, він був хлопчиком, не старшим за Брана. Я його не знаю. Надішли когось іншого, а моє місце — тут, поряд з батьком, на той час, який йому відпущено.
Але син подивився на неї невдоволено.
— А нікого іншого немає. Сам я поїхати не можу. Ваш батько надто хворий. Чорноструг — мої очі та вуха, втратити його я не смію. Ваш брат потрібен, щоб утримати Водоплин, коли ми виступимо…
— Виступите? — Ніхто не сказав їй жодного слова про якийсь виступ.
— Не можу ж я сидіти у Водоплині вічно і чекати на раптовий мир. Від цього люди думають, що я боюся знову вийти в поле. Коли немає битви, вояки починають мріяти про рідні домівки та лани, так казали мені пан батько. Навіть мої північани починають непокоїтися.
«Мої північани, кажеш» — подумала вона. — «А він навіть розмовляє тепер, як король.»
— Занепокоєння ще нікого не загнало до могили, а от поспіх — інша справа. Ми посіяли зерна, хай тепер зійдуть.
Робб уперто затрусив головою.
— Ми кинули кілька зерняток на вітер, ото й усе. Якби ваша сестра Ліза вийшла нам на поміч, ми б уже про те знали. Скільки птахів ми надіслали до Соколиного Гнізда? Чотирьох? Я теж хочу миру, та навіщо Ланістерам хоч щось мені давати, коли я тут сиджу, як курка на сідалі, а військо навколо мене тане так швидко, як літній сніг?
— То ти ладен танцювати під сопілку князя Тайвина, аби тільки не видатися боягузом? — дорікнула вона у відповідь. — Він сам хоче, щоб ти виступив на Гаренгол! Спитай дядька Бріндена, якщо не…
— Я нічого не казав про Гаренгол, — заперечив Робб. — То ви поїдете до Ренлі, чи мені посилати Великоджона?
Від цього спогаду в неї на обличчі виникла слабенька усмішка. Не надто майстерний виверт, але все ж добряче придуманий, як на юнака п’ятнадцяти років. Робб розумів, як погано людина на кшталт Великоджона Умбера пасує до перемовин з людиною на кшталт Ренлі Баратеона. І розумів, що й вона це розуміє. Що їй лишалося, крім молитися, щоб батько дожив до її повернення?
Якби князь Гостер був живий, то поїхав би сам, це вона знала напевне. Але все одно прощатися з ним було тяжко, неймовірно тяжко. Він навіть не впізнав її при прощанні.
— Мінісо, — казав він до неї, — а де ж діти? Моя маленька Китичка, моя мила Лізонька…
Кетлін поцілувала його у чоло і повідомила, що його дітки здорові.
— Чекайте на мене, ласкавий пане, — мовила вона до його заплющених очей. — Я чекала на вас безліч разів, а тепер ви почекайте на мене.
«Доля знову жене мене на південь» — подумала Кетлін, поки сьорбала терпкий узвар, — «а я мала б їхати на північ, додому.» Вона писала Бранові та Ріконові останнього свого вечора у Водоплині. «Я не забула вас, любі мої діти, вірте мені. Але ваш брат зараз має в мені нагальнішу потребу.»
— Сьогодні маємо досягти верхівок Мандера, мосьпані, — оголосив пан Вендел, поки Шад ополоником роздавав куліш. — Якщо кажуть правду, то князь Ренлі вже десь неподалік.
«І що ж я йому скажу, коли знайду? Що мій син не вважає його за правдивого короля?» Вона мала кепські передчуття щодо своєї зустрічі з Ренлі. Вони потребували друзів, а не нових ворогів, але ж Робб ніколи не стане на коліно перед людиною, яку не вважає законним пошукачем престолу.
Її полумисок був порожній, хоча вона й не пам’ятала, щоб куштувала страву. Кетлін відставила посудину вбік.
— Час вже нам рушати.
Що скоріше вона перемовиться з Ренлі, то швидше зможе поїхати додому. В сідло вона сіла перша, і задала крок усьому загонові. Гал Молен їхав поруч з прапором дому Старк — сірим лютововком на полі білої криги.
За пів-дня шляху до табору Ренлі їх нарешті застигли. Робін Кремінець завжди виїжджав наперед задля розвідки, а цього разу повернувся зі звісткою, що з даху віддаленого млина-вітряка за ними спостерігав пластун. Але поки загін Кетлін дістався того вітряка, споглядач давно зник. Вони рушили далі, але не проїхали й версти, коли на них з усіх боків наскочили кінні розвідники Ренлі — двадцятеро вершників у кольчугах під проводом сивобородого лицаря, на вапенроку якого виднілися блакитні сойки.
Побачивши їхню корогву, він під’їхав сам.
— Вельможна пані, — покликав він, — з вашої ласки, я — лицар Колен з Зеленоставів. Ви з почтом перетинаєте небезпечні землі.
— Маємо нагальну справу, — відповіла вона. — Я їду послом від мого сина, Робба Старка, Короля-на-Півночі, задля перемовин з Ренлі Баратеоном, Королем-на-Півдні.