— Так, ваша милосте. Двох.
— То дякуйте богам, що я не Роберт. Моя люба королева — єдина жінка, яку я бажаю на всьому світі.
Ренлі простягнув руку і допоміг Маргерії підвестися.
— Побалакаємо ще, коли ви спочинете з дороги, пані Кетлін.
Ренлі повів молоду до замку, а шафар супроводив Кетлін до зеленого шовкового королівського шатра.
— Якщо ви матимете в чомусь потребу, мосьпані, тільки накажіть.
Та Кетлін не могла уявити, чого б їй могло бракувати в такому помешканні. Шатро було більше за трапезну пересічної корчми і містило всередині усі вигоди, які тільки можна уявити: перину з хутряною ковдрою, мідну купільницю на дерев’яних ногах, у яку залюбки вмістилося б двоє, жарівниці проти нічного холодку, табірні стільці зі смуг шкіри, стіл для письма з перами та каламарями, миски бросквин, слив та груш, срібний глек вина зі срібними ж келихами навколо, кедрові скрині з одягом Ренлі, книжки, мапи, дошки для ігор, високу арфу, довгий лук з сагайдаком стріл, двійко червонохвостих мисливських яструбів, цілу зброярню чудової зброї. «Він себе нічим не обділяє, цей Ренлі» — подумала вона, роздивляючись навколо. — «Не диво, що його військо ледве повзе.»
Коло входу стояв, наче вартовий, обладунок самого короля: повні панцирні лати зеленого, наче ліс, кольору з визолоченими пряжками та великим кущем золотих оленячих рогів на шоломі. Криця була така вилощена, що Кетлін могла бачити власне віддзеркалення у панцирі, наче дивлячись на себе з дна зеленого ставка. «Обличчя втоплениці» — подумала вона. — «Чи можна потонути у власному горі?» Вона рвучко відвернулася і розсердилася на свою полохливість. Нема коли себе жаліти. Треба змити пилюку з волосся і вбратися у шати, які пасуватимуть до королівської учти.
До замку її супроводили пан Вендел Мандерлі, Лукас Чорноліс, пан Первин Фрей та решта її шляхетних супутників. Велику трапезну в домівці князя Крестава називали великою тільки з чемності, та все ж на лавах поміж лицарів Ренлі знайшлося досить місця для почту Кетлін. Саму Кетлін посадовили на помості між розпашілим князем Матісом Рябином та привітним паном Джоном Фосовеєм з Фосовеїв зеленого яблука. Пан Джон сипав жартами, а князь Матіс чемно розпитував про здоров’я її батька, брата і дітей.
Брієнну Тарфійську розташували на дальньому кінці високого столу. Вона не вдягла сукні, як личило б шляхетній панні, а натомість обрала собі лицарське вбрання: оксамитовий жупан, рожево-лазуровий у протилежних чвертях, штани, чоботи та мистецької роботи пас із мечем; за спиною висіло її нове веселкове корзно. Проте жодне пишне вбрання не могло сховати незугарної зовнішності дівчини: вкритих ластовинням велетенських долонь, плаского широкого обличчя, випнутих наперед зубів. Без обладунку її тіло здавалося завеликим і незграбним — широкі стегна, товсті руки й ноги, м’язисті плечі та майже відсутні груди. З кожного її руху було зрозуміло, що Брієнна про усі свої вади знає сама і від того страждає. Вона щось казала, тільки коли її питали, і рідко здіймала очі від миски з їжею.
А їжі на столах було вдосталь. Війна ще не торкнулася казково плодючого та багатого Вирію. Поки співці співали, а штукарі виробляли штуки, задля передобідку на стіл подали тушковані у вині груші, а за ними крихітних, гострих на смак рибок, викачаних у солі й хрустко засмажених, а ще каплунів, набитих цибулею та грибами. На столах лежали житні паляниці, купи ріпи, солодкої пшінки та горошку, велетенські окости, смажені гуси, стояли полумиски тушкованої в пиві з ячменем оленини. На солодке стольники пана Крестава внесли таці різноманітного печива з замкової кухні, вершкових лебедів та однорогів з цукрової нитки, лимонні тістечка у подобі троянд, гострі медовики та ягідні мандрики, хрусткі печені яблука та кружала масного сиру.
Від щедрого, жирного та солодкого столу Кетлін трохи не знудило. Але не личило показувати слабкість у годину, коли так багато залежало від її сили. Тому їла вона небагато, спостерігаючи за людиною, яка так прагнула бути королем. Ренлі посадив ошую себе молоду дружину, а одесну — її брата. Крім білої лляної перев’язки на лобі, пан Лорас не ніс на собі ніяких ознак денних негараздів. Він справді був такий гарний, як і гадала Кетлін. Очі його, вже не вирячені, дивилися живо й розумно, волосся спадало безладним потоком брунатних кучерів, яким позаздрило б чимало дівчат. Пошматоване у бою корзно він змінив на нове — такого самого вишуканого смугастого шовку Веселкової Гвардії короля Ренлі, скріплене золотою трояндою Вирію.