Час від часу Ренлі згодовував Маргерії якогось ласого шматочка з кінчика кинджала чи нахилявся, щоб легесенько поцілувати у щоку. Але більшою мірою його жарти та довірливі бесіди поділяв пан Лорас. Вочевидь, король мав насолоду від їжі та пиття, але не здавався ані ненажерою, ані п’яницею. Він сміявся часто і невідразливо, привітно балакав і до шляхетних панів, і до дівчат-служниць.
Дехто з його гостей, проте, не виявляв королівської поміркованості: тут пили надто багато, а вихвалялися надто гучно, як на її смак. Сини князя Вілума Йосуа та Еліас гаряче сперечалися, хто перший видереться на мури Король-Берега. Князь Варнер гойдав на коліні служницю і слинявив їй шию, водночас ковзаючи рукою в пазуху. Гвияр Зелений затямив собі в голову, що буцімто вміє співати, схопив арфу і почав її мучити, водночас голосячи щось там про «зав’язати левові хвоста», подекуди навіть з римою. Пан Марк Мулендор приніс на бенкет чорно-білу мавпу і годував її шматками з власної миски, а пан Тантон з Фосовеїв червоного яблука видерся на стіл і присягнувся вбити Сандора Клегана у двобої. Але його шляхетна обітниця викликала б до себе більше поваги, якби пан Тантон, проказуючи її, не стояв однією ногою в макітрі з юшкою.
Вершина дурощів була досягнута, коли до палати вбіг пухкий блазень у пофарбованому під золото бляшаному обладунку, з повстяною левовою головою на плечах, і почав ганяти навколо стола карлика, лупцюючи його по голові міхуром і вимахуючи іграшковим визолоченим мечем. Зрештою король Ренлі змушений був спитати, навіщо він переслідує власного брата.
— Та я ж, перепрошую вашу милість — Карлоріз, — відповів блазень.
— Ти Крулеріз, а не Карлоріз, дурна твоя голова! — вигукнув Ренлі, й палата загриміла реготом.
Князь Рябин коло неї не брав участі у загальних веселощах.
— Вони всі такі молоді, — зазначив він.
То була щира правда. Коли Роберт убив принца Раегара на Тризубі, Лицар Квітів, мабуть, не справив ще й других іменин. Та й загалом у палаті було небагато старших за нього. Під час Погрому Король-Берега вони ще смоктали мамчину цицьку, а коли Балон Грейджой знуртував Залізні острови, бігали зовсім хлопчаками. «Жоден не нюхав крові на війні» — думала Кетлін, спостерігаючи, як князь Брис піддражнює пана Робара пожонглювати вервечкою кинджалів. — «То все для них гра, той самий турнір, тільки що трохи більший. Вони бачать лишень майбутню славу, почесті та здобич. Вони просто хлопчики, п’яні від пісень та казок. І як усі хлопчики, гадають, що житимуть вічно.»
— На війні вони швидко постарішають, — мовила Кетлін, — як постарішали ми.
Вона була ще юною дівчиною, коли Роберт, Нед та Джон Арин підняли корогви на бій проти Аериса Таргарієна, але до кінця тієї війни стала жінкою і матір’ю.
— Мені їх шкода.
— Чому б це? — запитав князь Рябин. — Погляньте лишень на них. Такі молоді, такі дужі, повні життя та сміху. А до того ж хіті — надто багато, щоб дати їй ради. Цієї ночі буде нагуляно багато нових байстрюків, це я вам обіцяю. То чого жалітися?
— Бо все те триватиме недовго, — зі скорботою відповіла Кетлін. — Бо всі вони — лицарі літа, а насувається зима.
— Ви помиляєтеся, пані Кетлін. — Брієнна роздивлялася її очима такими ж блакитними, як її обладунок. — На таких, як ми, зима не насунеться. Якщо ми загинемо у битві, про нас заспівають співці, а в піснях у них царює вічне літо. У піснях всі лицарі шляхетні та відважні, всі діви — прегарні, а в небі завжди сяє сонце.
«Зима насувається на всіх нас» — подумала Кетлін. — «До мене вона прийшла, коли помер Нед. І по тебе вона теж прийде, ще й скоріше, ніж ти гадаєш.» Але не знайшла сили сказати це вголос.
Врятував її король власною особою.
— Пані Кетлін, — покликав Ренлі зі свого престолу. — Маю бажання подихати повітрям. Чи не буде ваша ласка прогулятися зі мною?
Кетлін негайно підвелася.
— Матиму за честь.
Брієнна також прожогом скочила на ноги.
— Ваша милосте, дайте мені хвильку вдягти броню. Вам не слід виходити без збройного супроводу.
Король Ренлі всміхнувся.
— Якщо я не можу почуватися безпечно посеред замку князя Крестава, оточений власним військом, то один зайвий меч навряд чи мене врятує… навіть твій меч, Брієнно. Сідай та попоїж. Якщо я матиму в тобі потребу, то пришлю гінця.
Його слова, здавалося, вдарили дівчину сильніше за ті мечі та сокири, яких вона скуштувала удень.
— Воля ваша, милостивий володарю, — відповіла вона, опустивши очі долу.
Ренлі узяв Кетлін під руку та вивів з палати повз вартового, що був зігнувся й закуняв, але випростався так хутко, що трохи списа не впустив. Ренлі ляснув небораку по плечі й перетворив його недбалість на жарт.