— А якби ж він не схотів їх вам принести, що було б тоді, ясний пане?
— Я маю намір королювати, пані моя, і зовсім не над пошматованим королівством. Чи мушу я казати пряміше? Триста років тому один з королів Старків став на коліно перед Аегоном Драконом, бо не бачив надії перемогти його у битві. Він вчинив мудро. Вашому синові теж не завадить мудрість. Щойно він стане на мій бік, війну, вважайте, буде скінчено. Тоді ми…
Раптом Ренлі замовк, бо його щось відволікло.
— Що там таке?
Брязкіт ланцюгів позначив підняття брамної решітки. Внизу в дворі вершник у шоломі з крилами, не маючи терплячки чекати, спонукав коня, добряче вкритого піною, пропхатися під її нижніми вістрями.
— Покличте короля! — загукав він.
Ренлі звісився з муру між зубців.
— Я тут, шановний пане!
— Ваша милосте! — Вершник острогами підігнав коня ближче. — Я мчав до вас з усіх ніг. Зі Штормоламу. Почалася облога, ваша милосте! Пан Корній став до оборони, але…
— Що ви таке кажете… це неможливо! Якби князь Тайвин вийшов з Гаренголу, ми б знали!
— То не ланістерівці, володарю. Перед вашою брамою стоїть князь Станіс. Але тепер він величає себе королем Станісом.
Джон III
Під струменями пронизливого дощу Джон острогами погнав коня через розбурханий потік. Поруч з ним князь-воєвода Мормонт обсмикнув каптура кобеняка, бурмочучи прокляття на погоду. Його скуйовджений крук сидів на плечі, такий самий буркотливий та змоклий, як і Старий Ведмідь. Дмухнув вітер, мокре листя закружляло навколо них, наче зграя мертвих птахів. «Страхолюдна пуща» — скривився Джон. — «Радше сказати, мокрочубна пуща.»
Він сподівався, що Сем хоч якось тримається там, у кінці валки. З нього не було доброго вершника навіть у ясну суху погоду, а після шести днів дощу ґрунт став зрадливий — перетворився на суміш рідкої грязюки та прихованих каменів. Коли дмухав вітер, хмари води летіли просто у очі. Стіна текла струмками та водоспадами десь там на півдні, змішуючи свій підталий лід з теплим дощем. Пип і Ропух, напевне, сидять коло вогню в трапезній, сьорбають пряне вино перед вечерею. Джон їм заздрив. Його волога вовняна одежина липнула до шкіри, викликаючи сверблячку, шия та плечі люто боліли від ваги кольчуги та меча, живіт нудило від вічної солоної тріски, солоної ж яловичини та твердого сиру.
Попереду засурмили у мисливський ріг — тремтливо, ледь чутно за неперервним ляпанням та стукотом дощу.
— То Парогач сурмить, — оголосив Старий Ведмідь. — Дяка богам, Крастер досі тут.
Його крук ляпнув великими крилами, каркнув «Зерна!» і знову нашорошив пір’я.
Джон нерідко чував від чорних братчиків оповідки про Крастера та його дитинець. А тепер ось побачить на власні очі. Після семи порожніх сіл вони вже лякалися, щоб не знайти Крастерове обійстя таким самим мертвим та покинутим, як решта. Але здається, минулося. «Може, Старий Ведмідь знайде якісь відповіді на свої питання» — подумав він. — «А нам хоч би від дощу сховатися.»
Торен Рідколіс божився, що Крастер дружить з Нічною Вартою, попри незугарні чутки, що про нього ходили.
— Він таки навіжений, ніде правди діти, — казав Торен Старому Ведмедеві, — та хто з нас не здурів би за стільки років посеред цього клятого лісу? Нехай, зате він завжди пустить розвідника до свого вогню і не надто любить Манса Розбишаку. Ще й доброї поради нам дасть.
«Хай би дав гарячу вечерю та змогу вдягти сухе, то й добре.» Дивен казав, що Крастер — вбивця родичів, брехун, ґвалтівник і боягуз. Натякав, що той веде справи з людоловами та гемонами.
— Ще й гірше, — додавав старий лісник, клацаючи дерев’яними зубами. — Холодом від нього тхне, ось що я скажу.
— Джоне, — наказав воєвода Мормонт, — ану їдь назад уздовж валки та перекажи звістку. Нагадай старшині, що я не хочу клопоту з Крастеровими дружинами. Хай братчики тримають руки при собі й балакають з тими жінками якомога менше.
— Так, пане воєводо.
Джон розвернув коня туди, звідки приїхав. Втішало, що дощ тепер не лупив у обличчя, хоча б ненадовго. Кожен, кого він минав, здавалося, лив сльози. Валка розтягнулася мало не на версту лісу.
Посередині обозу Джон проминув Семвела Тарлі, що купчився у сідлі під широким крислатим капелюхом. Він їхав на одному запряженому у воза коні та вів за собою інших. У клітках, по дашках яких тарабанив дощ, занепокоєно верещали та плескали крилами круки.