— На жаль, Потоплому Богові знадобився міцний весляр, — відповів кремезний чоловік з сивим пасмом у бороді.
— Насправді Елдіс перепив вина, і йому луснуло тлусте черево! — гукнув рожевощокий юнак коло нього.
— Що мертве, те вже не помре, — мовила Есгред.
— Що мертве, те вже не помре.
Теон пробурмотів слова разом з ними.
— Тебе тут наче непогано знають, — мовив він до жінки, коли вони минули чоловіків.
— Кожен чоловік любить дружину майстра, який збудував йому корабля. А як не любити, коли бажаєш, щоб корабель плавав і не тонув? Якщо набираєш веслярів, то оті троє непогані.
— У Княж-Пристані вдосталь дужих рук.
Теон довго міркував над цією справою. Він потребував добрих бійців, до того ж людей, вірних йому, а не панові батьку чи дядькам. Наразі він грався у слухняного юного принца, та сам чекав, поки князь Балон розголосить усі свої задуми. І якщо виявиться, що йому не до вподоби ті задуми або ж його власне місце у них…
— Самої сили не досить. Якщо бажаєш іти швидко, то весла лодії мусять рухатися, мов одне. Маєш клепку в голові, то шукай людей, які вже гребли разом.
— Мудра порада. Може, ти допоможеш мені їх знайти?
«Хай думає, що мене цікавить її розум. Жінки таким втішаються.»
— Може, й допоможу. Якщо ти будеш до мене ласкавий.
— Авжеж буду!
Минаючи «Міраам», він прискорив крок. Порожній думбас хилитався на хвилях коло пришибу. Капітан намагався вийти у море ще два тижні тому, та князь Балон не дозволив. Жодний купець із тих, що зайшли до Княж-Пристані, не зміг поїхати геть. Батько не хотів, щоб великої землі дісталася хоч одна звістка про збір лодій, перш ніж буде завдано удару.
— Ваша мосць! — пролунав жалібний голос з високого носа купецького корабля.
Через поручень перехилилася капітанська дочка, поїдаючи його очима. Батько заборонив їй сходити на берег, та куди б Теон не пішов у Княж-Пристані, звідусюди бачив, як вона у смутку блукає кораблем.
— Ваша мосць, заждіть хвилинку! — кликала вона. — Ласкавий мій пане…
— А чи справді? — лукаво спитала Есгред Теона, коли той поспіхом минав думбас. — Пан був ласкавий?
Перед нею він не мав чого соромитися, тому відповів:
— Та трохи приголубив. А тепер вона хоче бути моєю жінкою з солі.
— Охо-хо! А й справді, її не завадило б трохи присолити. Якась вона м’якотіла та прісна. Чи я помиляюся?
— Не помиляєшся.
«М’якотіла та прісна. Точно так. Звідки вона знає?»
Він наказав Вексові чекати у заїзді. Трапезна корчми була така засиджена людом, що Теонові довелося проштовхуватися крізь двері; на лавах коло столів не було жодного місця, а зброєносець десь загубився.
— Векс! — заволав він крізь морок та гармидер. «Якщо він пішов до однієї з тих холерних повій, то я з нього шкуру здеру» — подумав він, а тоді нарешті помітив хлопця за грою в кості біля комина… ба навіть переможною грою, бо поруч лежала купка грошей.
— Час іти, — оголосив Теон, а коли хлопець не звернув уваги, схопив його за вухо і потяг геть. Векс устиг вхопити жменю мідяків і пішов, не сказавши ані слова. Саме за це Теон його і любив. Більшість зброєносців обожнюють плескати язиками, та Векс народився німим… проте розуму, як на свої двадцять років, мав удосталь. Роду він був не надто чесного — син одного зі зведених братів князя Ботлика. Узяти його за зброєносця Теон мусив, щоб розрахуватися за коня.
Коли Векс побачив Есгред, то вирячив очі. «Наче жінки ніколи не бачив» — подумав Теон.
— Есгред поїде зі мною до Пайку. Засідлай коней, і то швидко.
Парубок їхав на кощавому маленькому бахмутику зі стайні князя Балона, але кінь Теона являв з себе дещо інше.
— Де ти надибав це чудовисько? — спитала Есгред, побачивши його. Та з її сміху Теон зрозумів, що кінь справив належне враження.
— Князь Ботлик торік купив його в Ланіспорті, але не зміг дати ради, то залюбки продав мені.
На Залізних островах, негостинних і скелястих, добрих коней не розводили. Більшість острівних мешканців їздили верхи абияк і надавали перевагу лодіям, а не сідлам. Навіть панство користувалося бахмутами і кошлатими муциками з острова Харло. У вози теж частіше запрягали волів, ніж меринів, а якщо простий люд не мав статків ані на одне, ані на інше, то впрягався у плуга сам, щоб зорати не надто плодючий, помережаний камінням ґрунт.
Але ж Теон десять років прожив у Зимосічі й не хотів рушати на війну без доброго коня. Нерозважливість князя Ботлика виявилася для нього щасливою: огир мав норов, чорніший за його шкуру, переважав статурою більшість швидких румаків, хоча поступався тим, на яких зазвичай їздили важкі латники. Втім, і сам Теон виріс не таким здоровилом, як багато лицарів, тому кінь чудово йому пасував. Тварина аж виблискувала вогнем з очей, а коли зустріла нового господаря, то вишкірила усі зуби і спробувала оббілувати йому обличчя.