— Може, й нема, — погодилася Есгред, — а якщо є, то він так довго блукав у морі, що тут його вже забули. Залізяни ніколи не посадовлять чужинця на Морекамінний Престол.
— Та напевне ж, — відповів Теон, і тільки тоді допетрав, що його теж можна вважати чужинцем. Від цієї думки він спохмурнів. «Десять років — це чимало, але ж я повернувся, і батько мій помирати не збирається. Я матиму час показати себе.»
Він знову був надумав попестити груди Есгред, та вона ж, мабуть, знову прибере його руку. Окрім того, балачки про дядьків трохи остудили його пристрасть. То й нехай — їм стане часу на всякі розваги у замковій опочивальні.
— Побалакаю з Гелею, як досягнемо Пайку, щоб ти мала почесне місце на бенкеті, — мовив він. — Я мушу сидіти на помості одесну батька, та коли він піде, то спущуся до тебе. Він зазвичай сидить недовго — щось йому цими днями не п’ється.
— Яка прикрість, коли така велика людина старіє.
— Князь Балон — усього лише батько великої людини.
— Ти ба, який сором’язливий панич!
— Тільки дурень принижуватиме себе сам, коли у світі стільки людей палко бажають зробити це за нього.
Він легенько поцілував її ззаду в шию.
— Що ж мені вдягти на цей пишний бенкет?
Вона сягнула назад і відштовхнула його обличчя.
— Я скажу Гелі, щоб знайшла щось для тебе. Мабуть, якусь сукню моєї вельможної матері. Вона зараз на Харлі, й навряд чи повернеться.
— Я чула, холодні вітри геть змучили її. Чи не поїдеш ти до неї? До Харла плисти усього день. Мабуть же, пані Грейджой прагне побачити сина, хоча б востаннє.
— Якби ж я міг. Надто багато справ. Батько мій покладається на мене, відколи я повернувся. Але щойно настане мир, тоді, може…
— Для неї мир настане, коли з’явишся ти.
— Якісь жіночі в тебе балачки, — пожалівся Теон.
— Та ж я жінка, ніде правди діти… ще й тяжка дитям.
Чомусь ця думка його знуртувала.
— Кажи-кажи, але ж на тілі ніде не видно. Як ти доведеш? Перш ніж я повірю, хочу побачити, як зріють твої груди, і скуштувати твого молока.
— Але що скаже мій чоловік? Він же вірний слуга твого батька.
— Ми йому накажемо будувати стільки лодій, що він і голови не підніме подивитися, де це ти зникла.
Вона засміялася.
— Який жорстокий панич мене вкрав! А якщо я пообіцяю, що одного дня дам подивитися, як смокче моє дитя? Тоді ти розповіси мені про свою війну, Теоне з дому Грейджой? Перед нами ще чимало верст шляху. Я хочу послухати про вовчого короля, якому ти служив, і золотих левів, з якими він б’ється.
Теон так прагнув їй догодити, що похапцем погодився. Решта довгого шляху минула швидко, поки він набивав її справну голівку оповідками про Зимосіч та війну. Дещо з того, що він розказував, викликало в неї неабиякий подив. «Ой, ласка божа, з нею так легко балакати» — думав він. — «Так, начебто знаю її багато років. Якщо на подушках вона хоч наполовину така ж зграбна, як розмовою, треба лишити її собі…» Він згадав Сигріна-Корабельника, дебелого тілом і неквапного розумом чолов’ягу, солом’яне волосся котрого вже відступало з рябого від прищів лоба, і затрусив головою. «Вона себе з ним марнує. Занапащає прикро і даремно.»
Здавалося, зовнішня велика стіна Пайку виросла перед ними за якусь хвилину.
Брама була відчинена. Теон стиснув п’ятами Веселуна і в’їхав досередини бадьорою ристю. Поки він допомагав Есгред злізти, на них навіжено брехали собаки. Кількоро підскочили ближче, вимахуючи хвостами, ринули повз нього і почали скавучати, лизатися і стрибати навколо неї, трохи не перекидаючи на землю.
— Геть! — заволав Теон, даремно намагаючись дати копняка одній великій брунатній сучці. Та Есгред тільки сміялася і борюкалася з усією зграєю.
Слідом за собаками вибіг, тупаючи, стайняр.
— Забери коня, — наказав йому Теон, — і прибери цих клятих собак…
Хам не звернув на нього жодної уваги. Розтягнувши обличчя у велетенську щербату посмішку, він вигукнув:
— Панна Аша! То ви повернулися.
— Минулого вечора, — відповіла вона. — Припливла з Великого Вика з князем Дівером і заночувала у корчмі. А сьогодні менший братик мав добрість підвезти мене на своєму коні від Княж-Пристані.
Вона поцілувала одного з собак у ніс і вишкірилася на Теона.
А він тільки й міг, що стояти і витріщатися, роззявивши рота. «Ні. Це не може бути Аша.» Раптом він зрозумів, що в нього у голові сидять дві Аші. Одна — маленька дівчинка, яку він колись знав. Інша, яку він уявляв гірше, мала скидатися на їхню матір. Але жодна не мала подібності до цієї… оцієї… як її назвати…