— Не хочу я туди йти, — заскиглив Мантулик, коли перед ними відчинилися ворота Гаренголу. — Там привиди.
Кізвик почув, та цього разу тільки всміхнувся.
— Вибирай, кухарчуку: або заходиш у гості до привидів, або стаєш серед них своїм.
І Мантулик зайшов разом з усіма.
У лункій лазні, вибудуваній з каменю та колод, бранців роздягнули і змусили відшкрябати бруд у купелях гарячої, аж пекучої, води. За ними спостерігали дві люті старі баби, гучно та безсоромно обговорюючи полоняників, наче щойно куплених на базарі віслюків. Коли настала черга Ар’ї, матуся Амабела заквохтала розпачливо з її збитих ніг, а матуся Гара намацала на пальцях мозолі, натерті довгими вправами з Голкою.
— Оцими пальцями, мабуть, масло збивала, — мовила вона. — Селянський вилупок, ге? Та нічого, дівчинко, у цьому світі можна нівроку видертися нагору, тільки треба тяжко працювати. А як не працювати, то будеш бита. До речі, як тебе кличуть?
Ар’я не сміла назвати справжнє своє ім’я, та «Арік» теж не годилося, бо було хлопчаче, а баби вже бачили, що вона не хлопчик.
— Куна, — відповіла вона, згадавши першу-ліпшу дівчинку з недавнього минулого. — Ломик кликав мене Куною.
— Воно й видно, — пирхнула матуся Амабела. — На голові така стріха, аж страшно, ще й вошей повно. Зріжемо її геть, підеш на кухню.
— Я б краще порала коней. — Ар’я любила коней, а в стайнях могла трапитися нагода вкрасти собі одного та втекти.
Матуся Гара дала їй такого ляпаса, що набрякла губа знову тріснула навпіл.
— Припни язика, бо пошкодуєш. Тебе ніхто не питає!
Кров у роті мала солоний залізний присмак. Ар’я опустила очі долу і нічого не відповіла. «Якби я досі мала Голку, ти б мене вдарила, еге ж» — майнула в неї похмура думка.
— Князь Тайвин та панове лицарі мають машталірів і зброєносців, щоб ходили за їхніми конями. Ото ще здалася їм така почвара, як ти, — мовила матуся Амабела. — У кухні затишно та чисто, завжди горить вогонь і вдосталь їжі. До тебе люди з добром, а ти, бачу, сама собі ворог. Гей, Гаро! Мабуть, треба віддати її Висові.
— Як скажеш, Амабело.
Їй дали сорочку з сірої грубої вовни, пару черевиків, що погано пасували, і випхали геть.
Вис служив за підкоморія у Плакучій Башті. То був опецькуватий чолов’яга з носом, що скидався на пухлий чиряк, та розсипом червоних прищів у кутку товстогубого рота. Ар’я була в числі шести відісланих до нього бранців. Він наскрізь просвердлив свою здобич хижим оком.
— Ланістери мають ласку до тих, хто їм добре служить. Це честь, якої ніхто з вашої зграї не вартий. Та на війні мусимо всякий набрід приставляти до діла. Працюйте тяжко, знайте своє місце — тоді, може, одного дня злетите так високо, як я. Та не думайте скористатися з доброти його мосці — він-бо піде в похід, а я лишуся тутечки.
Він ще довго походжав набундючено туди-сюди перед ними і просторікував, як вони мусять опускати очі перед шляхетним панством, розтуляти рота, тільки коли їх спитають, ніколи не траплятися його мосці на дорозі.
— А я ніс маю такий, що все чує, — вихвалявся Вис. — Він чує непокору, чує гонор, чує свавілля. От тільки винюхаю щось таке — тоді начувайтеся. Від вас я бажаю чути єдиний сморід — сморід страху.
Даянерис II
На стінах Карфу люди били у литаври, вітаючи їхнє наближення. Інші дмухали у чудернацькі роги, що обвивалися навколо тіл, наче величезні спижеві змії. З міста з’явилася валка верблюжих вершників — правити за почесну варту. На собі вони мали лускату спижеву броню, шоломи з мідними іклами на вепрячих писках та довгими чорними шовковими китицями; сиділи вершники на високих сідлах, викладених рубінами та гранатами. Верблюди мали на спинах попони чи не сотні різних кольорів.
— Карф — найвеличніше місто, що колись було чи колись постане, — сказав їй П’ят Прей ще тоді, серед кісток Ваес Толорро. — Це середина світу, брама між північчю та півднем, міст між сходом та заходом. Це місто таке давнє, що людська пам’ять не зберегла часу його заснування, і таке красне, що Саафос Премудрий вийняв собі очі, побачивши Карф уперше, бо знав, що решта світу після того завжди здаватиметься йому бридкою та жалюгідною.
Дані розуміла, що ворожбит трохи прибріхує, та все ж не могла заперечувати красу і розкіш величезного міста. Карф оточувало три мури, один навколо іншого, прикрашені вигадливим різьбярством. Зовнішній був викладений з червоного пісковця у тридцять стоп заввишки і мав на собі зображення тварин: тут повзли змії, шугали у височині яструби, пливли риби, а поміж них бігли вовки червоної пустелі, смугасті коні та здоровезні слони. Сірий граніт середнього муру, сорок стоп заввишки, розцяцьковували картини війни: мечі гриміли на щитах та списах, летіли стріли, воїни сходилися у битві, мордували дітей та жінок, палили мертвих на поховальних вогнищах. Внутрішній мур — п’ятдесят стоп чорного мармуру — ніс на собі такі зображення, що Дані була зашарілася, але потім опанувала себе і подумки вилаяла дурепою. Адже наче вже не маленька дівчинка, вміє незворушно дивитися на різанину з сірого муру — то чому ж має відвертатися від чоловіків та жінок, які дарують одне одному насолоду?