— Мене батько навчив. У Сіроводці ми не маємо лицарів. Ані майстра-мечника, ані маестра.
— Хто ж порає ваших круків?
Вона всміхнулася.
— Круки не можуть знайти Сіроводець. Так само, як вороги.
— Це чому?
— Бо він не стоїть на місці, — відповіла дівчина.
Бран ніколи не чув про замок, який би рухався. Він глипнув на неї здивовано, та не зміг сказати, чи вона дражниться, а чи каже правду.
— От би подивитися. Як гадаєш, твій пан батько дозволить мені приїхати, коли війна скінчиться?
— Вам будуть дуже раді, мій принце. Хоч після війни, а хоч би й просто зараз.
— Просто зараз? — Бран всеньке життя прожив у Зимосічі й прагнув понад усе побачити далекі місця. — Я спитаю пана Родріка, коли він повернеться.
Старий лицар відбув на схід, щоб замирити чвару, яка там виникла. Її почав байстрюк Руза Болтона, коли взяв у полон пані Роголіс, що саме поверталася з обжинків. Він одружився з нею того ж самого вечора, хоча годився їй у сини. Опісля її замок захопив князь Мандерлі — він писав, що для того, аби захистити маєтності Роголісів від Болтонів, але пан Родрік розгнівався на нього майже так само, як на байстрюка.
— Пан Родрік, може, й дозволить мені поїхати. А от маестер Лювин — ніколи.
Йоджен Троск сидів, схрестивши ноги, під оберіг-деревом і дивився на нього похмурими очима.
— Тобі незле було б залишити Зимосіч, Бране.
— Залишити?
— Так. І що скоріше, то краще.
— Мій брат має зелений зір, — пояснила Мейра. — Він бачить уві сні такі речі, які не сталися, але іноді його сни справджуються.
— Ніяких «іноді», Мейро. — Між ними пробігли погляди: його сумний, її упертий.
— Скажи мені, що станеться, — попрохав Бран.
— Скажу, — відповів Йоджен, — якщо ти розповіси про свої сни.
У божегаї стало тихо. Бран почув, як шурхотить листя, як плюскотить Ходор у далекому гарячому ставку. Згадав золотого чоловіка і триокого гайворона, згадав хряскіт кісток між щелеп, мідний смак крові.
— Я не бачу снів. Маестер Лювин дає мені снодійні трунки.
— І вони допомагають?
— Іноді.
Мейра мовила:
— Усі у Зимосічі знають, Бране, як ти прокидаєшся вночі з вереском у калюжі поту. Жінки теревенять про це біля колодязя, а вартові у трапезній.
— Розкажи, чого ти так боїшся, — попрохав Йоджен.
— Не хочу. Однак то лише сни. Маестер Лювин каже, що сни можуть означати що завгодно. Або геть нічого.
— Коли мій брат бачить такі самі сни, як інші хлопчики, вони можуть означати що завгодно, — зауважила Мейра, — а коли зелені сни — то зовсім інша справа.
Йоджен мав очі кольору моху. Інколи вони набували такого вигляду, наче малий бачив щось особливе. От як зараз.
— Я бачив вовка з крилами, прикутого до землі сірими кам’яними ланцюгами, — мовив він. — То був зелений сон, тому я певен, що він правдивий. Гайворон пробував дзьобати ланцюги, та вони були надто міцні, тому його дзьоб тільки відбивав скалки.
— Той гайворон мав три ока?
Йоджен кивнув.
Літо підняв голову з Бранових колін і витріщився на болотника своїми тьмяно-золотими очима.
— Коли я був зовсім малий, то ледь не вмер від сіроводної лихоманки. Саме тоді до мене прийшов гайворон.
— До мене він прийшов, коли я впав! — раптом зважився Бран. — Я дуже довго спав. Гайворон сказав, що я мушу летіти або померти. Коли я прокинувся, то був скалічений і літати не зміг.
— А зможеш, якщо захочеш.
Підібравши сітку, Мейра струснула її, щоб остаточно розплутати, і почала згортати вільними складками.
— Це ти, Бране, вовк із крилами, — мовив Йоджен. — Спершу я не був певний, коли ми тільки прийшли, а тепер вже цілком. Гайворон надіслав нас, щоб розбити твої кайдани.
— То гайворон знаходиться у Сіроводці?
— Ні. Гайворон — на півночі.
— На Стіні?!
Бран завжди прагнув побачити Стіну. До того ж зараз там служив у Нічній Варті його брат-байстрюк Джон.
— За Стіною. — Мейра Троск підвісила сітку до паса. — Коли Йоджен розповів панові батьку про свій сон, він надіслав нас до Зимосічі.
— То як мені розбити кайдани, Йоджене? — запитав Бран.
— Розплющ очі.
— Вони розплющені, хіба не бачиш?
— Два розплющені. — Йоджен вказав, які саме. — Один, два.
— Та я ж і маю тільки два.
— Ти маєш три. Гайворон дав тобі третє, а ти його не хочеш. — Він говорив поволі, тихо і м’яко. — Двома очима ти бачиш моє обличчя. Трьома міг би бачити моє серце. Двома ти бачиш той дуб, онде. Трьома побачив би жолудь, з якого виріс той дуб, і пеньок, яким він колись стане. Двома очима ти бачиш не далі за свої мури. Трьома ти дивився б на південь до Літнього моря і на північ аж за Стіну.