— То підведися.
Тиріон налив другого келиха і пхнув йому до рук.
— Вип’ємо за наше порозуміння. Та пий вже. Скільки можу ручитися, у цьому замку немає жодного вепра.
Лансель неохоче підняв келиха і зробив ковток.
— Усміхнися, братику. Моя сестра — вродлива жінка, до того ж усе робиться заради добра держави. Та й про своє добро не забувай. Лицарське звання — то дрібниці. Як будеш розумничком, невдовзі матимеш від мене князівський титул.
Тиріон побовтав вино у келиху.
— Ми хочемо, щоб Серсея тобі довіряла, і то беззаперечно. Тому іди до неї та скажи, що я благаю її прощення. Скажи їй, що налякав мене, що ворожнечі між нами я не хочу і віднині без її згоди кроку не ступлю.
— Але ж… її вимоги…
— Та віддам я їй того Пицеля.
— Справді? — здивувався Лансель.
Тиріон усміхнувся.
— Звільню його вранці-рано. Я б присягнувся, що йому ані волосини на голові не зачепили, та каюся, збрехав би. Загалом він здоровенький, хоча вже й не той хвацький чолов’яга, яким ми його застукали. Адже людині його літ нелегко сидиться у кам’яному мішку. Хай Серсея забирає його собі, а там хоч тримає за кімнатне звірятко, а хоч на Стіну відішле — мені байдуже, аби він до малої ради більше не потикався.
— А щодо пана Джаселина?
— Скажи сестрі, що гадаєш, ніби поступово зможеш зманити його на ваш бік. На якийсь час це її приборкає.
— Воля ваша. — Лансель допив вино.
— І ще одне. Якось недоречно буде, якщо самотня скорботна вдовиця покійного короля Роберта раптом заважніє дитям.
— Ласкавий пане, я… ми… королева наказала мені не… — Його вуха набули кольору ланістерівського кармазину. — Я проливаю сім’я їй на живіт, мосьпане.
— Чарівний животик, хто б казав. Масти його, скільки забажаєш… але не смій зронювати свою росу деінде. Зайві небожі мені не потрібні, зрозумів?
Пан Лансель вимушено вклонився та пішов геть.
Тиріон дозволив собі навіть трохи пожаліти хлопця. «Ще один дурник, а до того ж слабак. Та все ж він не заслужив того, що ми з Серсеєю йому робимо.» Добре, що дядько Кеван має ще двох синів, бо цей, певніше за все, до кінця року не доживе. Якщо Серсея дізнається, що він її зрадив, то зведе зі світу негайно. А якщо незбагненною милістю божою не дізнається, то Лансель однак не переживе дня повернення Хайме Ланістера до Король-Берега. Питання полягає лише в тому, чи заріже його Хайме у нападі ревнощів, а чи Серсея сама спершу накаже вколошкати, щоб Хайме ні про що не дізнався. Тиріон ладен був поставити власне срібло на Серсею.
На Тиріона напав якийсь неспокій, і він раптом зрозумів, що сьогодні вже не засне. Принаймні, не тут. Він знайшов Подріка Пейна у кріслі за дверима світлиці й струснув за плече, аби розбудити.
— Поклич-но мені Брона, а тоді біжи до стаєнь і накажи засідлати двох коней.
Зброєносець ніяк не міг пролупити очі.
— Коней?
— Таких великих брунатних тварин, що полюбляють яблука. Певно, ти їх вже бачив, зможеш упізнати: кожна має чотири ноги та хвіст. Але спершу Брона до мене.
Сердюк довго не забарився.
— Хто тобі у юшку насцяв? — буркнув він з порогу.
— Серсея, хто ж іще. Мав би вже звикнути до цього смаку, та де ж пак. Моя люба сестра, схоже, плутає мене з Недом Старком.
— Я чув, він був вищий на зріст.
— Коли Джофрі стяв йому голову, ми майже зрівнялися. Ти б одягся тепліше, ніч прохолодна.
— То ми кудись їдемо?
— Невже всі сердюки такі розумні, як ти?
Вулиці міста були небезпечні, та з Броном при боці Тиріон не надто непокоївся. Варта випустила їх назовні через потерну в північній стіні; вони рушили Присмерковим проїздом до підніжжя Аегонового пагорба, а звідти провулком Гуляйпаці повз рядки зачинених віконниць та високих будинків з колод і каменю, чиї верхні поверхи так схилялися над вулицею, що трохи не цілувалися. Місяць, здавалося, крадеться за ними, коли-не-коли грайливо виглядаючи з-за пічних димарів. Назустріч їм не трапився ніхто, крім старої баби, що тягла за хвіст здохлого кота. Вона полохливо вирячилася на Тиріона з Броном, наче злякалася, що ті вкрадуть її вечерю, а потім зникла серед тіней без жодного слова.
Тиріонові думки звернули на двох його попередників на посаді Правиці. Тих самих, які виявилися нездатні впоратися з лукавістю його сестри. «Це ж треба було примудритися. І неабиякі ж були люди… честь ставили вище за життя, а шляхетності мали стільки, що й перднути цуралися. Але Серсея таких дурнів їсть на сніданок. Єдиний спосіб взяти гору над моєю сестрою — грати в її власну гру. На що не спромігся ані князь Старк, ані князь Арин.» Не диво, що обоє вже мертві, тоді як Тиріон Ланістер ще ніколи не почувався живішим. Певна річ, у танку на обжинках його короткі криві ноги викликали б глузливий сміх. Але на тому танку, якого танцювали при дворі, він знався краще за багатьох інших.