Брама маєтку була зачинена та закладена засувами. Тиріон гупав у неї, доки не відчинилося розцяцьковане спижеве око. Чоловіка, що відчинив хвіртку, Тиріонові знайшов Варис. То був браавоський горлоріз із ножем за халявою, заячою губою та більмом на оці. Та він був у маєтку ще одним з найпоказніших, бо Тиріон не хотів, щоб Шая день у день бачила навколо молодих і гарних стражників.
— Знайди мені старих, бридких, спотворених на війні. Бажано — позбавлених чоловічої сили, — казав він євнухові. — Можна чоловіків, які надають перевагу хлопчикам. А ще краще — вівцям.
Щоправда, з тих, кого відшукав Варис, у вівцях ніхто не кохався. Зате знайшовся євнух-душитель та двійко смердючих ібенійців, які кохали свої сокири не менше, ніж один одного. Решта являла з себе розкішний загін найманих харцизяк, потворніших один за одного, який прикрасив би будь-яку шибеницю. Коли Варис вишикував їх перед Тиріоном, той навіть подумав, чи не пересолив трохи у своїх вимогах. Але Шая ані словом не пожалілася. Та й навіщо? «Вона ніколи не жалілася на мене, а я ж потворніший за усю варту разом. Може, вона так звикла до покручів, що вже і не зважає.»
І все ж Тиріон радше доручив би охорону маєтку комусь із своїх гірських друзів — може, Челиним Чорним Вухам або Братам Місяця. Він більше вірив їхній залізній відданості та почуттю честі, ніж жадобі сердюків. Але не міг надто ризикувати. Весь Король-Берег знав, що гірські дикуни належать йому. Якби Чорні Вуха несли тут варту, рано чи пізно все місто дізналося б, що Правиця Короля має в цьому будинку особисту підбічницю.
Один з ібенійців прийняв коня.
— Ти її збудив? — запитав його Тиріон.
— Ні, мосьпане.
— От і добре.
Вогонь у опочивальні вигорів до вугілля, але тепло ще не вивітрилося. Уві сні Шая відкинула геть усі ковдри та простирадла і лежала на перині оголена, а тьмяне сяйво з комина звабливо вимальовувало м’які обриси її юного тіла. Тиріон стояв у дверях, всотуючи чарівне видовище. «Молодша за Марею, миліша за Данусю, гарніша за Алаяйю… вона — все, чого я бажаю, і ще більше. Як може хвойда виглядати так чисто, чарівно і невинно?» спитав він себе.
Він не мав наміру турбувати її, та від одного виду відчув твердість у штанях. Тиріон скинув одяг на підлогу, вповз до ліжка, м’яко розсунув їй ноги та поцілував між стегон. Шая замурчала уві сні. Він поцілував її знову, лизнув потаємну солодку вологу і не спинявся доти, доки його борода та її піхва геть не змокріли. Коли вона застогнала і здригнулася, він заліз нагору, встромився в неї та вибухнув майже одразу.
Її очі розплющилися. Вона посміхнулася, попестила його голову і прошепотіла:
— Я щойно бачила найсолодший сон, мосьпане.
Тиріон легенько вщипнув губами її маленький твердий сосок і поклав їй голову на плече. Прутня з неї він не вийняв і радий був би не виймати ніколи.
— Це не сон, — відповів він їй.
«Тут усе насправді, геть усе» — подумав він, — «війни, змови, заколоти — то одна величезна кривава гра, а посеред неї — я… карлик, почвара, чудовисько. Усі зневажливо сміються з мене, але зараз усе в моїх руках: влада, місто, дівчина. Ось для чого я створений долею. І пробачте мені, боги, але немає для мене в світі нічого милішого.»
«Хіба що вона. Лише вона.»
Ар’я VII
Назви, що їх дав Чорний Гарен баштам свого замку, давно забулися. Тепер їх звали Жах-Башта, Вдовина Башта, Плакуча Башта, Башта Привидів та Башта Гори-Король. Ар’я спала на солом’янику в мілкій заглибині, зробленій у стіні склепінчастого підвалу під Плакучою Баштою. Вона мала воду для миття, коли бажала, і шматок мила. Роботу давали важку, та не важчу, ніж щодня міряти ногами безліч верст дороги. Куна не мусила шукати на обід черв’яків та жуків, як мусив Арік: щодня їй давали хліб, ячмінний крупник з морквою та ріпою, а щодватижні — навіть шматочок м’яса.
Мантулик харчувався ще й краще, бо втрапив до звичного йому місця — до кухні. То була кругла кам’яна будівля під високою банею, цілий окремий світ. Зазвичай Ар’я їла за столом на кобильницях у підвалі разом з Висом та іншими його робітниками, та інколи їй наказували носити з кухні обід для всіх, і тоді вони з Мантуликом мали якусь хвилину, щоб перекинутися слівцем. Він ніяк не міг запам’ятати, що тепер її звати Куна, і все кликав Аріком, хоча й знав уже, що вона дівчинка. Якось спробував пхнути їй до рук гарячу яблучну мандрику, та так незграбно, що помітили аж двоє кухарів. Мандрику забрали, а його відлупцювали великою дерев’яною ложкою.
Гендрі приставили до горнила у кузні; Ар’я бачила його рідко. Що ж до тих, з ким вона разом служила, то їхніх імен вона і знати не бажала — так було легше дивитися, як вони помирають. Та головним чином вони були старші за неї і радо давали їй спокій.