Дійсно, круки шугали туди-сюди щодня, але сам князь Тайвин сидів трохи не весь час за зачиненими дверима і радився. Ар’ї траплялося побіжно бачити його, але й то здалеку: одного разу він ходив мурами разом з трьома маестрами та бранцем-товстуном з рясними вусами, ще якось виїжджав зі своїм панством до таборів, та найчастіше стояв під аркою накривної галереї й дивився, як вояки вправляються зі зброєю у дворищі унизу. Обидві руки він тримав міцно переплетеними на золотій маківці меча-півторака в себе при боці. Люди казали, що князь Тайвин понад усе в світі любить золото; один зброєносець жартував, що він і сере золотом. Голова дому Ланістер, як на старого, виглядав ще нівроку дужим, мав цупкі золоті баки та лису голову. Обличчя його виказувало щось таке, що нагадало Ар’ї батька, хоча подібності між ними не було найменшої. «Мабуть, то обличчя князя, та й усе» — сказала вона собі, пригадавши, як паніматка наказала панові батьку вдягти обличчя князя, піти і хутко владнати якусь справу. Пан батько тоді весело посміявся з тих слів. Але годі було уявити, щоб князь Тайвин міг бодай з чогось сміятися.
Одного дня по обіді, чекаючи своєї черги витягти цебро води з колодязя, вона почула скрегіт завіс на східних воротях. Під ґрати кроком в’їхав загін кінноти. Побачивши мантикору, що повзла щитом очільника загону, Ар’я відчула гострий напад ненависті.
У світлі дня пан Аморі Лорх виглядав не так моторошно, як при смолоскипах, та свинячі очиці мав ті самі, які вона пам’ятала. Одна з жінок сказала, що його загін об’їхав усе озеро, женучись за Беріком Дондаріоном та ріжучи бунтівників.
«Ми не були бунтівниками» — подумала собі Ар’я. — «Ми були Нічною Вартою, а Нічна Варта не лізе у чвари королівств.»
Пан Аморі мав менше людей, ніж вона пам’ятала, і серед них багато поранених. «От якби в них рани загнилися. Щоб геть усі повиздихали.»
А тоді вона побачила трійцю наприкінці валки.
Рорж вдяг на себе чорний шоломець з широкою залізною носовою стрілкою, за якою важче було розгледіти, що він не має носа. Набундючений Гризло їхав поруч на лицарському огирі, що трохи не падав під його жирною тушею. Напівзцілені опіки вкривали його тіло і робили ще бридкішим.
Але Якен Ха-Гар не покинув звичку всміхатися. Вбрання він досі мав подерте та засмальцьоване, хоча якось спромігся вимити та розчесати волосся. Воно тепер стікало йому на плечі сяючим біло-рудим водоспадом, і Ар’я чула, як дівчата хихотять від захвату.
«Хай би їх забрав вогонь. А Гендрі ж казав їх лишити. Якби ж я послухала.» Якби Ар’я не кинула їм сокиру, всі троє давно загинули б. На якусь мить її охопив страх, та вони минули її, навіть не помітивши, хіба що Якен Ха-Гар кинув побіжний погляд в її бік, ледве ковзнувши очима. «Він мене не впізнав» — подумала вона. — «Адже Арік був хвацький хлопчина з мечем, а я — мала сіра миша з цебром.»
Решту дня вона шкрябала сходи у Плакучій Башті. До вечора руки її стерлися і кривавили, а плечі аж тремтіли від утоми, коли вона тягла цебро назад до підвалу. Надто стомлена навіть для вечері, вона виблагала собі дозвіл Виса і полізла на солом’яник спати.
— Вис, — позіхнула вона. — Дунсен, Кізвик, Полівер, Любчик Раф. Лоскотун і Хорт. Пан Грегор, пан Аморі, пан Ілин, пан Мерин, король Джофрі, королева Серсея.
Вона була подумала, чи не додати до молитви ще три імені, але так стомилася, що відклала рішення на ранок.
Ар’я саме бачила уві сні вовків, що бігли шалено крізь ліс, коли їй на рота лягла рука, схожа на теплий гладкий камінь — міцна, тверда, непіддатна. Вона негайно прокинулася, почала вивертатися та борюкатися.
— Дівчинка нічого ньє каже, — прошепотів голос їй за вухом. — Дівчинка стулить губи, ніхто ньє чує, і друзі можуть балякати таємно. Так?
Ар’я спромоглася ледве-ледве кивнути головою. Серце її гупало, наче тулумбас.
Якен Ха-Гар прибрав руку. В підвалі панував щільний морок, і обличчя його вона не бачила навіть за кілька вершків. Але чула запах. Його шкіра відгонила чистотою та милом, волосся він чимось напахтив.
— Хлопчик став дівчинка, — пробурмотів він.
— Я завжди була дівчинкою. Думала, ви мене не бачили.
— Чоловік бачить і знає.
Раптом вона згадала, що ненавидить і його.
— Ви мене злякали. Тепер ви один з них. Шкода, що я не дала вам згоріти. Чого вам тут треба? Ідіть геть, бо покличу Виса.
— Чоловік плятить свої борги. Чоловік винен три.
— Три?
— Червоний Бог бере те, що йому нальєжить, і тільки смертю можна плятити за життя. Ця дівчинка забралья трьох, які належали йому. Ця дівчинка мусить натомість віддати трьох. Розкажи імена, і чоловік зробить решту.