«Він хоче мені допомогти» — раптом усвідомила Ар’я, і на неї накотила запаморочлива хвиля надії.
— Відведіть мене до Водоплину, це недалеко, якщо вкрасти коней, то можна…
Він поклав пальця їй на вуста.
— Три життя ти матимеш від мене. Ньє більше, ньє менше. Три, й по тому. Хай дівчинка гарненько подумає.
Він легенько поцілував їй волосся.
— Та ньє надто довго.
Доки Ар’я запалила свічку, від нього лишився ледь чутний запашний слід ванберцю та гвоздики у повітрі. Жінка у наступній заглибині завовтузилася на солом’янику та забурчала на світло, тому Ар’я швидко дмухнула на вогник. Заплющивши очі, вона побачила перед собою обличчя: Джофрі з його матір’ю, Ілина Пейна, Мерина Транта, Сандора Клегана… та всі вони були у Король-Березі за сотні верст звідти. Пан Грегор затримався лише на кілька ночей, а тоді знову рушив на заготівлю, забравши з собою Рафа, Кізвика та Лоскотуна. Щоправда, лишився ще пан Аморі Лорх, якого вона ненавиділа майже так само. Чи ні? Вона й сама не знала. Окрім того, завжди лишався Вис.
Про нього вона згадала наступного ранку, коли позіхнула, бо недоспала вночі.
— Куно, — замуркотів Вис, — ще раз побачу, як ти роззявляєш пащеку, видеру тобі язика і згодую своїй суці.
Він скрутив їй вухо пальцями, щоб краще розчула, і наказав вертатися до сходів: до вечора треба було вичистити їх усі аж до третього поверху.
Працюючи, Ар’я думала про людей, яким бажала смерті. Вона уявляла собі їхні обличчя на сходах і шкрябала завзятіше, аби їх стерти. Старки воювали з Ланістерами, а вона ж зі Старків, тому мусить вбити стільки ланістерівських людей, скільки зможе — так-бо роблять на війні. Але їй здавалося, що в такій справі не слід покладатися на Якена. «Я мушу вбити їх сама.» Коли батько засуджував когось на смерть, то страчував його сам, власним обіручним мечем на ймення Лід. Колись вона чула, як батько казав Роббові та Джонові: «Якщо хочеш забрати в людини життя, то мусиш подивитися їй в очі й почути її останні слова».
Наступного дня вона уникала Якена Ха-Гара. І наступного теж, ба воно було й неважко: адже вона така мала, а Гаренгол такий величезний, з безліччю схованок для крихітної мишки.
А тоді повернувся пан Грегор — раніше, ніж його чекали, і цього разу пригнав череду кіз замість череди бранців. Ар’я почула, що він втратив чотирьох людей, бо вночі напав князь Берік. Але всі, кого вона ненавиділа, повернулися неушкоджені й оселилися на другому поверсі Плакучої Башти. Вис потурбувався, щоб вони мали вдосталь питва.
— Отой набрід завжди п’є, як не в себе, — бурчав він. — Ану піди і спитай, Куно, чи в них увесь одяг цілий. Як кому треба щось зашити чи залатати, то скажу бабам, вони зроблять.
Ар’я побігла нагору добре відтертими власноруч сходами. Коли вона увійшла, ніхто її не помітив. Кізвик саме сидів коло вогню з рогом пива і розповідав одну зі своїх смішних побрехеньок. Ар’я не насмілилася перебити, бо не хотіла розбитої губи.
— То було після турніру Правиці, як війна ще й не починалася, — розповідав Кізвик. — Ми собі їхали на захід — семеро нас і пан Грегор. Раф оце зі мною був, і ще молодий Йос Тихоліс, що при мосьпанові служив на полі зброєносцем. Допхалися ми, теє, до якоїсь річки-поганючки, а вона з-за дощів розлилася, нема де перейти. А неподалік шинок стоїть, то ми туди — посидіти, перепочити, теє-сеє. Пан наш ловить шинкаря і каже: наливай роги, аж доки вода не спаде. І показує йому срібняка. Бачили б ви, як він свої баньки свинячі на срібло вирячив! Отож він нам носить пиво, а з ним заразом і його дочка. А пиво слабеньке, паскудне — такі собі бурі сцянки. Ніц не звеселяє — ані мене, ані пана Грегора. А шинкар все своєї співає: який він раденький, що ми заїхали, бо з-за дощів, мовляв, ніхто до шинку не потикається. Ґелґоче, ніяк рота не стулить. А пан Грегор — він сидить собі тихо, все думу думає про підлу витівку отієї Квіточки-в-сраці-дірочки. І губи отак підібгав, міцно-міцно. Ми собі з хлопцями знаємо, що йому під руку краще не казати, коли він такий, а шинкар все плеще язиком і питається, як мосьпан виступив на чесному полі. Пан Грегор тільки отак зиркнув, та й годі.
Кізвик пирхнув, дмухнув свій ріг одним ковтком і витер піну з рота тилом долоні.
— А тим часом ота його дочка все носить та наливає. Така собі пухкенька, невеличка, років вісімнадцяти…
— Та яке там… Хіба тринадцятий минув, — ліниво пробурчав Любчик Раф.
— Ну, нехай. Таке собі дівча, нема на що дивитися. Але ж Егон надудлився пива і почав її лапати. Та й я, може, трохи рук доклав. А Раф каже малому Тихолісові: відведи вже, мовляв, дівча нагору та зробися чоловіком. Все торочить йому і торочить: мовляв, сміливіше, не бійся. Йос зрештою як задере їй спідницю, а вона як заверещить! Глека впустила і прожогом до кухні. Та й дідько б із нею, якби не старий дурень. Він отак собі просто іде до пана Грегора і просить дати дівці спокій, бо ж пан є помазаним лицарем і всяке таке.