— Пані Старк, — з крижаною чемністю привітався Станіс Баратеон, натягнув повід і схилив голову — лисішу, ніж вона пам’ятала.
— Князю Станісе, — відповіла вона.
Важкі щелепи міцно стиснулися під коротко підрізаною бородою, але дорікати про звертання він не став, за що Кетлін мовчки йому подякувала.
— Не гадав побачити вас під Штормоламом.
— Я й сама не гадала тут опинитися.
Його очі у глибоких западинах неспокійно вивчали її обличчя. Господар очей був не з тих, хто вдовольняється легковажними балачками ні про що.
— Я шкодую про смерть вашого пана чоловіка, — мовив він, — хоча другом Едард Старк мені не був.
— Він ніколи не був і вашим ворогом, пане мій. Коли князі Тирел та Рожвин запопали вас у цьому самому замку і хотіли вигубити голодом, саме Едард Старк зняв облогу.
— Але ж не з великої любові, а за наказом мого брата, — відповів Станіс. — Князь Едард виконав свій обов’язок, цього я не заперечуватиму. А я — хіба ні? Саме я мав стати Робертовим Правицею.
— Така була воля вашого брата. Нед цього уряду не хотів.
— Не хотів, але прийняв. Прийняв те, що мало бути моїм. І все ж даю вам слово вчинити правий суд над винними у його смерті.
«Які ж ви, бунтівні корольки, швидкі на обіцянки рубати голови.»
— Ваш брат дав мені таке саме слово. Та по правді, я б краще отримала назад моїх доньок, а правий суд лишила богам. Серсея досі утримує мою Сансу, а про Ар’ю не чутно ані слова, відколи помер Роберт.
— Якщо ваших дітей знайдуть у місті, коли я його візьму, їх негайно відішлють до вас.
За цими словами чулося: живими або мертвими.
— І коли ж це станеться, вельможний пане Станісе? Король-Берег ближче до вашого Дракон-Каменя, ніж Штормолам, але ви раптом знайшлися тут, а не там.
— Ви кажете відверто, пані Старк. Гаразд, я теж відповім відверто. Щоб захопити столицю, я потребую сил того самого південного панства, яке бачу онде там через поле. Воно зараз належить моєму братові. А мусить належати мені.
— Воїни віддають свою службу тому, кому забажають, пане мій. Ці князі присягнулися вірністю Робертові та дому Баратеон. Якби ви з вашим братом відклали свою чвару…
— Якби Ренлі дбав про свій обов’язок, між нами не виникло б ніякої чвари. Я його старший брат, його король. Я хочу тільки те, що моє за правом. Ренлі має скоритися мені й присягнути на вірність. Я змушу його так вчинити. А заразом і всіх інших князів.
Станіс пильно вдивився їй у обличчя.
— Але навіщо ви тут, на цьому полі, ясна пані? Невже дім Старк став за мого брата? Чи мушу я в таке повірити?
«Цей ніколи не зігнеться, не скориться» — подумала вона, — «але ж спробувати варто. Надто високі зроблені ставки.»
— Мій син править як Король-на-Півночі волею нашого панства та усього люду. Він не схиляється ні перед ким, але усім простягає руку дружби.
— Королі не мають друзів, — мовив Станіс руба. — Тільки підданих та ворогів.
— А ще братів! — вигукнув веселий голос позаду неї. Кетлін зиркнула через плече. Там поміж пеньків пробиралася кобила, на якій сидів князь Ренлі. Менший Баратеон був сліпучо гарний у зеленому оксамитовому жупані та єдвабовому кунтуші, облямованому горностаєм. На скронях сяяв вінець з золотих троянд, нефритова голова оленя здіймалася над чолом, довге чорне волосся віяло ззаду за вітром. На пасі з мечем були набиті зубчасті шматки чорного діаманту, а на шиї висів золотий ланцюг зі смарагдами.
За хорунжого в Ренлі також правила жінка, хоча за панцирною бронею Брієнни годі було побачити її обличчя або якісь ознаки статі. На верхівці її п’ятиаршинного списа під вітром з моря, що ворушив полотно прапора, танцював на золоті чорний олень.
Брат привітав його коротко й різко.
— Князю Ренлі.
— Король Ренлі. Невже це справді ти, Станісе?
Станіс насупився.
— Хто ж, як не я?
Ренлі легко стенув плечима.
— Коли я побачив твою корогву, то не був певний. Чий це ти везеш прапор?
— Мій власний.