Заговорила червона жриця.
— Король обрав собі за знак полум’яне серце Господа Світла.
Ренлі, здавалося, це розважило.
— То й добре! Якби ми обоє виступали під одним прапором, то у битві геть переплуталися б.
На це Кетлін мовила:
— В такому разі краще сподіваймося, що битви не буде. Ми троє маємо спільного ворога, який прагне знищити нас усіх.
Станіс деякий час розглядав її без натяку на усмішку.
— Залізний Престол належить мені за правом. Кожен, хто це заперечує, є моїм ворогом.
— Це заперечує уся держава, брате, — відповів Ренлі. — Старці заперечують на смертному одрі, а ненароджені діти — у черевах матерів. Заперечують у Дорні, заперечують на Стіні. Тебе у королі не хоче ніхто. Ти вже вибач.
Станіс стиснув щелепи. Обличчя його напружилося.
— Я обітував не мати з тобою жодних справ, поки ти носиш отого зрадницького вінця. І вже шкодую, що порушив власну обітницю.
— Це легковажна дурість, — гостро зауважила Кетлін. — Князь Тайвин сидить у Гаренголі з двадцятьма тисячами мечів. Рештки Крулерізового війська знову стали обозом під Золотим Зубом, а у тіні Кастерлі-на-Скелі зібралося ще одне ланістерівське рушення. Тим часом Серсея з сином утримують за собою Король-Берег та ваш омріяний Залізний Престол. Кожен з вас величає себе королем, але королівство спливає кров’ю, а на його захист ніхто не здіймає меча, крім мого сина.
Ренлі здвигнув плечима.
— Ваш син виграв кілька битв. А я виграю війну. Хай Ланістери почекають моєї ласки.
— Якщо маєш що сказати, то кажи, — різко мовив Станіс, — бо інакше я поїду.
— Гаразд, — погодився Ренлі. — Пропоную тобі спішитися, стати на коліно і присягнути мені на вірність.
Станіс трохи не захлинувся від люті.
— Цьому не бути ніколи!
— Але ж ти служив Робертові, чому б не послужити мені?
— Роберт був мій старший брат. А ти — молодший.
— Молодший, зухваліший, ще й на лице гарніший.
— А окрім того, тать і узурпатор!
Ренлі знизав плечима.
— Таргарієни теж кликали Роберта узурпатором. Але йому те прізвисько не боліло й не свербіло. Не свербітиме й мені.
«Ні, так не годиться.»
— Послухайте себе! Якби ви були моїми синами, я б гепнула вас головами один об одного і зачинила у опочивальні, доки б ви не згадали, що є рідними братами!
Станіс грізно насупив брови.
— Пані Старк, ви забагато собі дозволяєте. Я — законний король, а ваш син — такий самий зрадник, як оцей мій брат. Колись настане і його день.
Відверта погроза тільки роздмухала її лють.
— Ви надто вільно величаєте усіх інших зрадниками та узурпаторами. Але чим це ви, прошу пана, від них різнитеся? Ви кажете, що одні є істинним королем, та мені пригадується, що Роберт мав двох синів. За всіма законами Семицарства спадкоємцем престолу є принц Джофрі, а за ним — принц Томен… тож ми усі тут є зрадниками, хай навіть з вагомих причин.
Ренлі засміявся.
— Ти, Станісе, мусиш дарувати пані Старк. Вона приїхала аж з Водоплину, не злізаючи з коня, і здається, не бачила твоєї цидули.
— Джофрі не походить від лона мого брата, — напрямки рубонув Станіс. — Так само, як Томен. Обоє вони — байстрюки, а на додачу і дівчинка теж. Усі троє — бридкі виплодки від кровозмісу сестри з братом.
«Знала я, що Серсея божевільна, та щоб аж настільки?!» Кетлін втратила мову.
— Бачите, яка чудова казочка, ласкава пані? — спитав Ренлі. — Я стояв у Рогошпилі, коли князь Тарлі отримав його листа. Мушу сказати, в мене аж подих перехопило. — Він посміхнувся до брата. — Я й не підозрював, що ти, Станісе, такий хитромудрий. Якби ж це була правда… ти б тоді справді мав законне право на Робертів престол.
— Якби?! Ти називаєш мене брехуном?
— А чи можеш ти довести бодай слово зі своєї оповідки?
Станіс заскреготів зубами.
«Роберт не міг знати» — подумала Кетлін, — «бо Серсея вмить втратила б голову».
— Князю Станісе, — спитала вона, — якщо ви знали, що королева винна у таких жахливих злочинах, то чому мовчали?
— Я не мовчав, — відказав Станіс. — Я поніс свої підозри до Джона Арина.
— Чому ж не до власного брата?
— Брат ніколи не зважав на мене більше, ніж мусив про людське око, — похмуро пробурчав Станіс. — Він би подумав, що я все вигадав з власної примхи, аби мати свій зиск: стати першим у черзі до престолу. Я гадав, що Роберт краще дослухається до звинувачень, висунутих тим, кого він любив понад усе — князем Арином.
— Он воно як, — мовив Ренлі. — То тепер ми маємо слово покійника.
— Чи не гадаєш ти, сліпий бовдуре, що він помер сам собою?! Серсея отруїла його зі страху, що він розголосить її таємницю. Князь Джон збирав певні докази…