— …які, поза сумнівом, померли разом з ним. Яка прикрість.
Тим часом Кетлін пригадувала, складала докупи окремі шматочки.
— Моя сестра Ліза звинуватила королеву в убивстві свого чоловіка. Написала мені листа до Зимосічі, — зізналася вона. — Пізніше, у Соколиному Гнізді, вона кинула своє звинувачення до ніг брата королеви, Тиріона.
Станіс пирхнув.
— Коли ступаєш ногою до гаспидського гнізда, чи так важливо, котра змія першою встромить зуби?
— Усі ці балачки про змій та кровозміс дуже захопливі, та нічого не міняють. Може, Станісе, твоє право законніше, зате я маю більше військо.
Ренлі сягнув рукою під кунтуш. Станіс побачив рух і миттю потягся по руків’я меча, та не встиг ще оголити клинка, як його брат видобув… бросквину.
— Хочеш, братику? — спитав Ренлі з посмішкою. — З самого Вирію. Кажу тобі, нічого солодшого ти ще не куштував.
Ренлі вкусив плід. З куточка його рота потік солодкий сік.
— Сам їж. Я не на те сюди прийшов! — скипів Станіс.
— Панове! — скрикнула Кетлін. — Ми б мали виробляти поміж нас умови миру та союзу, а не кидатися образами!
— Ніколи не слід відмовлятися від гарної бросквини, — мовив повчально Ренлі, викидаючи зернятко. — Адже наступної може не бути. Життя коротке, брате Станісе. Пригадай, як кажуть Старки: зима насувається.
І витер рота тилом долоні.
— Я також не на те прийшов, щоб мені погрожували!
— А тобі ніхто не погрожує, — заперечив Ренлі. — Коли я погрожуватиму, ти знатимеш. Правду кажучи, ніколи я тебе не любив, Станісе. Та все ж ти мій рідний брат, і крові твоєї я не прагну. Отож якщо хочеш Штормолам, то забирай… як братерський подарунок. Роберт колись віддав його мені, а я віддаю тобі.
— Він не твій, щоб ти його давав. Він мій за правом.
Ренлі зітхнув і зробив півоберт у сідлі.
— Що я мушу робити з оцим моїм братиком, Брієнно? Бросквину він мою не бере, замка мого не бере, навіть на весілля моє не приїхав…
— Ми обидва знаємо, що твоє весілля — то блазенська вистава. Ще рік тому ти плів змову, щоб зробити дівча однією з Робертових хвойд.
— Рік тому я плів змову, щоб зробити дівчину Робертовою королевою, — заперечив Ренлі, — але що нам тепер до того? Роберт дістався вепрові, а мені дісталася Маргерія. Ти, певно, втішишся, коли дізнаєшся, що до мене вона прийшла дівою.
— В твоєму ліжку вона дівою і помре.
— Оце вже ні. Від неї я хочу сина вже впродовж року. Нагадай-но мені, Станісе, благаю, скількох синів маєш ти? А, так-так — жодного. — Ренлі невинно посміхнувся. — Що ж до твоєї дочки, я все розумію. Якби я мав дружину, таку гожу на вроду, я б їй теж підклав блазня замість себе.
— Годі! — заволав Станіс. — Я не дозволю глузувати з мене просто в очі, чуєш? Не дозволю!
Він смикнув меча з піхов. Криця дивно засяяла у світлі згасаючого сонця: червоним, жовтим, сліпучо-білим. Повітря навколо зброї замерехтіло, наче від жару.
Кінь Кетлін заіржав та відсахнувся на крок назад, але Брієнна вмить опинилася між братами з оголеним клинком у руці.
— Приберіть меча! — заволала вона до Станіса.
«Серсея Ланістер регоче, аж захлинається» — втомлено подумала Кетлін.
Станіс вказав сяючим мечем на брата.
— Я не зовсім позбавлений милосердя, — загримів той, про кого люди казали, що він не має його ані краплі. — І не бажаю плямувати Світлоносець братовою кров’ю. Заради матері, що породила нас обох, я дарую тобі цю ніч, щоб ти, Ренлі, поміркував, яку робиш дурницю. Схили корогви і приходь до мене вдосвіта — тоді я подарую тобі Штормолам, поверну твоє колишнє місце у малій раді, ще й оголошу спадкоємцем, доки в мене не народиться син. Відмовишся — я тебе знищу.
Ренлі зареготав.
— Ти, Станісе, маєш гарненького мечика, перечити не буду. Але боюся, чи не зіпсувало тобі очі його сяйво. Подивись-но через поле, братику. Чи бачиш ти усі ті корогви?
— Гадаєш, кілька фарбованих ганчірок зроблять тебе королем?
— Королем мене зроблять мечі Тирелів. Рябин, Тарлі та Карон зроблять мене королем своїми сокирами, буздуганами і келепами. Стрільці Тарфу і латники Пенрозів, доми Фосовей, Кий, Мулендор, Естермонт, Селмі, Вишестраж, Дубосерд, Журав, Крестав, Чорнобрус, Моріген, Чмелик, Ширмер, Дюн, Пішак… ба навіть дім Флорент, брати та дядьки твоєї власної дружини — ось хто зробить мене королем. Під моїм проводом стоїть усе лицарство півдня, і це ще не найбільша частка моїх сил. Слідом просувається піхота, сто тисяч ратищ, сокир та галябард. А ти зібрався мене нищити? Чим, цікаво знати? Пістрявим набродом, що тулиться отам до замкового муру? Гаразд, я буду щедрий на числа — вважаймо, що ти маєш аж п’ять тисяч оселедцевих князьків, цибульних лицарів та заморських сердюків. Половина з них перебіжить до мене, коли ще й бійка не почнеться. Кінних в тебе хіба що сотні чотири, а може, й менше — так кажуть мої розвідники. Та й ті — легкі компанійці у вивареній шкірі, які навіть на миг ока не втримають удару панцерних корогв. Мені байдуже, яким уславленим воїном ти себе вважаєш, Станісе — оте твоє військо не переживе першої ж навали мого передового полку.