— Ви далеченько від Долини, шляхетний лицарю, — мовила вона.
— А ви, добра пані, далеченько від Зимосічі.
— Я знаю, навіщо я тут, але яким вітром занесло вас? Це не ваша битва. Так само, як і не моя.
— Коли Ренлі став моїм королем, його битва стала моєю.
— Але ж Ройси — значкові дому Арин.
— Мій вельможний батько, як йому і личить, приніс присягу пані Лізі. Його спадкоємець теж. А другий син мусить шукати собі честі та слави, де сам знає. — Пан Робар здвигнув плечима. — Самі лише турніри так набридають.
«Йому, мабуть, двадцять один рік, а чи й менше» — подумала Кетлін, — «він не старший за свого короля»… та її король, її Робб мав у п’ятнадцять років більше мудрості, ніж оцей молодик знав за все життя. Принаймні так їй гадалося — і вона молилася, щоб не зурочити.
У тому закутку, де таборувала Кетлін з почтом, Шад різав до казанка моркву, Гал Молен кидав кості з трьома своїми зимосіцькими стражниками, а Лукас Чорноліс сидів і гострив кинджала.
— Пані Старк, — мовив Лукас, щойно її побачив. — Молен каже: на світанку буде битва.
— Гал має рацію, — відповіла вона. «І задовгого язика, як на мене.»
— То ми битимемося чи тікатимемо?
— Ми молитимемося, — відповіла вона. — Так ревно, як тільки зможемо.
Санса III
— Довше змусиш себе чекати — тобі ж гірше буде, — попередив її Сандор Клеган.
Санса спробувала поспішити, але пальці плуталися у ґудзиках та шворках. Хорт і раніше розмовляв грубо, але зараз дивився так, що вона просто жахалася. Чи не дізнався Джофрі про їхні зустрічі з паном Донтосом? «О ні, благаю» — молилася вона, розчісуючи волосся. Пан Донтос — її єдина надія. «Мушу бути гарною, Джоф любить, щоб я була гарна, він завжди втішався з цієї сукні, цього кольору.» Санса розгладила тканину. На грудях сукня була вже трохи затісна.
Коли Санса нарешті з’явилася з опочивальні, то пішла ошую Хорта, подалі від обсмаленої половини його обличчя.
— Розкажіть мені, що я такого зробила.
— Не ти. А твій братик-корольок.
— Робб є зрадником. — Санса добре знала свій урок. — Я нічого не знала про його бунтівні задуми.
«Божечки добрі, аби ж тільки не Крулеріза.» Якщо Робб зашкодить Хайме Ланістерові, її життя скінчено. Вона згадала пана Ілина і безжальний погляд жахливих блідих очей з рябого від віспи, кощавого обличчя.
Хорт пирхнув.
— Тебе добре вивчили, пташечко.
Він повів її до нижнього двору, де навколо стрілецьких цілей зібрався натовп. Люди відступили убік, даючи їм дорогу. Санса почула, як кахикає князь Гиліс. Стайнярі, що байдикували у дворі, безсоромно витріщилися на неї, але пан Горас Рожвин відвернув очі, а його брат Гобер прикинувся, що зовсім не бачить. На землі з жалібним нявканням здихав рудий кіт; між ребер в нього стирчала арбалетна стріла. Санса обійшла кота; до горла підкотила нудота.
На конячці, зробленій з палиці, підскакав пан Донтос. Відколи він на турнірі не зміг сісти на огиря, бо був п’яний, король наказав, щоб він надалі пересувався тільки таким штибом.
— Тримайтеся, — прошепотів він, стискаючи їй руку.
Джофрі стояв посеред натовпу, натягаючи коливоротом багато оздобленого арбалета. З ним поруч стояли пан Борос та пан Мерин. Від одного лише їхнього вигляду Сансі скрутило живіт.
— Ваша милосте. — Вона впала перед королем на коліна.
— Не колінкуй, не допоможе! — мовив король. — Ану підведися. Ти тут для того, щоб відповісти за останню зраду твого брата.
— Ваша милосте, що б не зробив мій брат-зрадник, я нічого про те не відала. Ви ж самі знаєте, благаю вас, молю…
— Ану поставте її на ноги!
Хорт допоміг їй підвестися з колін. Його доторк був майже лагідний.
— Пане Ланселю, — мовив Джоф, — ану розкажіть їй про жахливе свавілля.
Санса завжди вважала Ланселя Ланістера гожим на вроду та ласкавим на мову, але погляд, подарований їй, був злий та безжальний.
— Прикликавши на поміч якусь ницу химородь, ваш брат напустився на пана Стафорда Ланістера з військом варгів за якихось три дні шляху від Ланіспорту. Тисячі добрих вояків вирізали уві сні, як худобу, аж вони й меча не встигли здійняти. Вчинивши різанину, північани сіли до учти з плоті убитих.
Сансину горлянку здавили холодні пальці жаху.
— Не знаєш, що сказати? — спитав Джофрі.
— Ваша милосте, бідна дитина з розпачу нічого не тямить, — промимрив пан Донтос.
— Мовчи, дурню. — Джофрі підняв арбалета і націлив їй в обличчя. — Ви, Старки, такі ж неприродні тварюки, як ваші вовки. Я не забув, як мені спаплюжило руку твоє чудовисько.