— Я мушу дещо вам сказати, ваша милосте, — мовила Кетлін, вперше титулюючи його по-королівськи. Зараз вона ладна була сказати і зробити що завгодно, аби він дослухався.
— Зачекайте трохи, пані Кетлін, — відповів Ренлі. Брієнна саме припасовувала спину панцира до грудини на підбитому каптані короля. Його обладунок був темно-зелений, наче листя у літньому лісі — такий тьмяний, аж начебто всотував у себе світло свічок. Золоті вогники виблискували на карбі та застібках, наче віддалені вогнища у тому лісі, миготіли при кожному русі Ренлі. — Прошу вас, кажіть далі, князю Матісе.
— Ваша милосте, — мовив Матіс Рябин, скоса зиркнувши на Кетлін. — Як я казав, наші лави вже зібрані й вишикувані. Навіщо чекати світанку? Накажіть сурмити наступ.
— І дозволити людям патякати, наче я переміг зрадою, напавши не по-лицарському? Адже для битви обрана година світанку.
— Обрана Станісом, — зазначив Рандил Тарлі. — Він хоче, щоб ми вдарили назустріч променям вранішнього сонця, і воно нас засліпило.
— Лише до першого зіткнення, — впевнено заперечив Ренлі. — Пан Лорас зламає їхній стрій, а далі почнеться безлад.
Брієнна затягла зелені шкіряні ремені та застібнула золоті застібки.
— Коли мій брат загине, вбережіть його тіло від наруги. Він — моя рідна кров. Я не дозволю вимахувати його головою на списі.
— А якщо він складе зброю? — запитав князь Тарлі.
— Складе зброю? — Князь Рябин засміявся. — Коли Мейс Тирел облягав Штормолам, Станіс їв щурів, але відчиняти ворота й не думав.
— Кому ж пам’ятати, як не мені. — Ренлі задер підборіддя, щоб Брієнна пристібнула ринграфа. — Наприкінці облоги пан Гавен Вильд спробував вибратися через потерну з трьома своїми лицарями, щоб здатися. Станіс їх упіймав і наказав викинути зі стін метавками. Досі бачу перед собою обличчя пана Гавена, коли його прив’язували до метавки. Він був наш майстер-мечник.
На обличчі князя Рябина з’явився подив.
— Але зі стін нікого не кидали. Я б таке запам’ятав.
— Маестер Кресен сказав Станісу, що ми, напевне, скоро муситимемо їсти наших мертвих, і нема чого викидати добре м’ясо на вітер.
Ренлі відкинув назад волосся. Брієнна перехопила його оксамитовою стрічкою і натягнула на вуха королю підбиту шапчину, що пом’якшувала вагу шолома.
— Утім, завдяки Цибульному Лицареві нам не довелося харчуватися трупами. Проте ми підійшли до тієї грані вельми близько, а надто пан Гавен, який помер у цюпі.
— Ваша милосте. — Кетлін терпляче чекала, але час спливав. — Ви обіцяли мене вислухати.
Ренлі кивнув.
— Ставайте на чолі ваших полків, панове князі… а, ще одне. Якщо на боці мого брата б’ється Барістан Селмі, я хочу, щоб його не чіпали.
— Про пана Барістана нічого не чутно, відколи Джофрі його вигнав, — заперечив князь Рябин.
— Я знаю того старого. Він конче мусить охороняти якогось короля, бо інакше яка йому з життя радість? Але до мене він не прийшов. Пані Кетлін каже, що у Водоплині при Роббові Старку його теж немає. Де ж йому бути, як не в Станіса?
— Воля ваша, володарю. Йому не завдадуть шкоди.
Князі низько вклонилися та вийшли з шатра.
— Кажіть, що маєте, пані Старк, — мовив Ренлі.
Брієнна вдягла на його широкі плечі королівське корзно — важке, златотканої парчі, з вінчаним оленем Баратеонів, викладеним лусочками чорного бурштину.
— Ланістери намагалися вбити мого сина Брана. Тисячу разів я питала себе, чому. А відповідь отримала від вашого брата. Того дня, коли мій син упав, відбувалися лови. Роберт з Недом та більшість панства пішли на вепра, проте Хайме Ланістер лишився у Зимосічі разом з королевою.
Ренлі швидко схопив, що вона хоче сказати.
— Гадаєте, хлопчик застукав їх за чиненням кровозмісу?
— Молю вас, пане мій, дозвольте мені піти до вашого брата Станіса і розповісти про свої підозри.
— Навіщо?
— Робб зречеться корони, якщо ви з братом вчините так само, — мовила вона, сподіваючись, що не помиляється. Вона примусить сина, якщо доведеться, і Робб послухає її, хай навіть його панство упреться рогом. — Ви утрьох скличете Велику Раду, якої Семицарство не бачило вже століття. Ми пошлемо до Зимосічі по Брана, який розповість про те, що бачив, і всі дізнаються, що справжніми узурпаторами є Ланістери. І тоді хай збори князів усього Семицарства вирішують, кому далі правити на державі.
Ренлі засміявся.
— Скажіть-но мені, ласкава пані, чи обирають лютововки ватажка зграї більшістю голосів?