Старий лицар обернувся у кріслі й подарував Бранові суворий погляд.
— А що тим часом за моєї відсутності робив наш пан принц? Забороняв нашій сторожі митися? Чи ти, часом, не хочеш, щоб від них тхнуло, як від того Смердюка?
— Море йде до нас, — відповів Бран. — Йоджен бачив усе в зеленому сні. Пивотрясові судилося потонути.
Маестер Лювин смикнув за ланцюговий комір.
— Малий Троск вірить, що бачить у снах майбутнє, пане Родріку. Я казав Бранові, що таке віщунство вельми непевне. Та по правді, вздовж Каменястого Берега останнім часом неспокійно. Наскочники на лодіях плюндрують рибальські селища, ґвалтують і палять. Леобальд Толгарт надіслав небожа Бенфреда, щоб той дав їм ради. Втім, гадаю, нападники вскочать до своїх кораблів і зникнуть, щойно побачать озброєний загін.
— Еге ж — щоб ударити деінде. Хай Інші заберуть тих боягузів. Вони б ніколи не сміли підняти голови, а з ними і Болтонів байстрюк, якби наша головна сила не пішла за тисячі верст на південь.
Пан Родрік зиркнув на Брана.
— Що хлопець казав тобі ще?
— Казав, що наші стіни затопить вода. Що бачив Пивотряса потонулим, а з ним Мікена і септона Чайла.
Пан Родрік насупив брови.
— Гаразд, якщо муситиму сам виїхати проти наскочників, то Пивотряса не братиму. А мене він не бачив потонулим, га? Не бачив? То й добре.
Розмова зі старим лицарем трохи розвіяла Бранову тугу. «Може, вони й не потонуть» — подумав він. — «Якщо не наближатимуться до моря.»
Мейра теж так думала. Пізніше увечері вони з Йодженом прийшли до Брана зіграти у черепки на трьох. Але її брат хитав головою і казав:
— Те, що я бачу в зелених снах, не можна змінити.
Сестра на нього сердилася.
— Навіщо боги надсилали б тобі попередження, якби ми не могли взяти їх до уваги та змінити майбутнє?
— Не знаю, — сумно відповів Йоджен.
— Якби ти був Пивотрясом, то, мабуть, сам би стрибнув до колодязя, аби тільки скінчити справу! Він мусить боротися, і Бран теж!
— Я? — Бран раптом злякався. — З чим боротися? Я теж потону?
Мейра винувато зиркнула на нього.
— Я не мала б казати…
Бран ясно бачив, що вона щось приховує.
— Ти бачив мене у зеленому сні? — занепокоєно спитав він Йоджена. — То я потонув?
— Ні, не потонув. — Йоджен з мукою вичавлював з себе кожне слово. — Я бачив чоловіка, який з’явився сьогодні. Отого на прізвисько Смердюк. Ви з братом лежали мертві коло його ніг, а він білував ваші обличчя довгим червоним ножем.
Мейра зіп’ялася на ноги.
— Якщо я піду до підземелля і встромлю йому списа у серце, то як він зможе вбити Брана?
— Варта тобі не дозволить, — мовив Йоджен. — Не пустить до нього, та й годі. Якщо ж ти скажеш їм, чому хочеш його вбити, вони не повірять.
— Я теж маю варту, — нагадав Бран. — Пивотряса, Рябого Тима, Стріху та всіх інших.
Йодженові очі кольору моху наповнилися жалем.
— Вони не зможуть його спинити, Бране. Я не бачив, чому і як, але бачив, як усе скінчиться. Я бачив вас із Ріконом у крипті, в темряві серед мертвих королів та камінних вовків.
«Ні» — подумав Бран. — «Ніколи.»
— Але якщо я піду… до Сіроводця чи до гайворона… кудись далеко, де мене не знайдуть…
— Байдуже. То був зелений сон, Бране. А зелені сни ніколи не брешуть.
Тиріон VIII
Варис стояв коло жарівниці та грів свої пухкі руки.
— Скидається на те, що Ренлі прикро й жахливо замордували просто посеред його війська. Горлянку йому перетнули від вуха до вуха клинком, який пройшов крізь крицю та кістку, наче крізь м’який сир.
— Від чиєї руки він загинув? — спитала Серсея вимогливо.
— Чи не спадало вам колись на думку, що занадто багато відповідей — це те саме, що жодної? Мої споглядачі не завжди так високо сидять, як нам бажалося б. Коли помирає король, чутки плодяться одна за одною, наче гриби у темряві. Машталір каже, що Ренлі зарізав лицар його власної Веселкової Гвардії. Праля стверджує, що сам Станіс прокрався крізь братове військо з чарівним мечем. Кількоро піших вояків вважають, що негідну справу вчинила жінка, та не можуть погодитися, яка саме. Чи то діва, якій Ренлі дав одкоша, каже один. Чи то табірна дівка, яку привели для його втіхи напередодні битви, каже другий. А третій наважується твердити, що то була сама пані Кетлін Старк.
Королева незадоволено скривилася.
— З якого дива ви гаєте наш час на дурні плітки, що ходять світом?