Видершись на купу каміння, Теон роздивився унизу мертвих людей та напівмертвих коней. Коні заслуговували на краще. Тимор з братами зібрав тих, які пережили бій неушкодженими, а Урзен та Чорний Лорен впокоїли тварин, надто тяжко поранених, щоб їх рятувати. Решта люду заходилася облуплювати трупи. Гевін Харло став колінами на груди одного з убитих і пиляв йому пальця, щоб зняти персня. «Купує залізом. Ото панотець хвалив би.» Теон хотів був обшукати тіла двох убитих ним самим — чи не мали вони на собі якихось годящих прикрас — але йому стало гірко в роті від самої думки. Він уявив собі, що б на це сказав Едард Старк. І негайно розлютився на себе самого ще більше. «Старк мертвий, гниє в могилі, він для мене ніщо» — нагадав собі Теон, щоб не забути.
Старий Ботлик на прізвисько Рибовус сидів і зиркав похмуро з-над купи здобичі, до якої троє його синів продовжували докладати добро. Один з них саме буцався за щось цінне з товстуном на ім’я Тодрік, який блукав серед убитих з рогом пива у одній руці та сокирою в іншій, накинувшись кожухом з білого лиса, зовсім трохи заплямованим кров’ю попереднього господаря. «П’яний» — зрозумів Теон, почувши його ревище. Казали, що залізняки старих часів нерідко бували п’яні від крові у бою — такі навіжені, що не чули болю і лякали цим ворога. Але тут був звичайний п’яниця, що надудлився пива.
— Вексе, ану мого лука і сагайдака.
Хлопець побіг і приніс. Теон зігнув лука, приладнав тятиву до зарубок. Тим часом Тодрік збив на землю Ботликового хлопця і хлюпнув пивом йому в очі. Рибовус скочив на ноги з лайкою, але Теон був швидший. Він цілив у руку, що стискала ріг — бажав-бо подарувати їм такий постріл, щоб вони про нього казки розповідали. Але Тодрік усе зіпсував: коли тенькнула тятива, він нахилився набік, і стріла поцілила йому в черево.
Обдирники зупинилися і вилупили очі. Теон опустив лука.
— Я сказав, нікому не пити і не сваритися через здобич.
Тодрік стояв на колінах і не бажав помирати тихо.
— Ботлику, заспокой його.
Рибовус із синами хутко підкорилися. Тодрік слабко хвицявся, поки йому перетинали горлянку. Кожух, персні та зброя перейшли в нові руки, не встиг старий господар ще й ущухнути.
«Хай знають, що я слів на вітер не кидаю.» Князь Балон поставив його очолювати загін, але Теон знав, що дехто бачить у ньому лише м’якотілого хлопчика з зелених земель.
— Ще хтось тут спраглий є, ге? — Ніхто не відповів. — То й добре.
Він пхнув ногою впалого Бенфредового прапора, якого затиснув у руці зброєносець-хорунжий. Під прапором було прив’язано заячу шкурку. «Чому саме заячу?» — хотів він спитати, але плювок у лице змусив забути про запитання. Теон кинув лука назад Вексові й пішов собі геть, згадуючи солодкий смак перемоги у Шепітній Пущі й питаючи себе, чому ця не смакує так само. «Толгарте, клятий гоноровитий дурню, ти ж навіть розвідників не вислав.»
Вони жартували і навіть співали у дорозі під трьома високими деревами Толгартів, що віяли вітром над пришелепкуватими заячими шкурками на вістрях їхніх списів. Сховані у заростях ялівцю лучники зіпсували їм пісню зливою стріл, а тоді Теон сам повів щитників скінчити справу ножами, сокирами та келепами. Очільника він наказав зберегти для допиту.
От тільки не чекав, що ним виявиться Бенфред Толгарт.
Безсиле мертве тіло саме витягали з прибою, коли Теон повернувся на свою «Морську сучку». Щогли його лодій струнко вимальовувалися проти неба вздовж всипаного галькою берега. З рибальського селища не лишилося вже нічого, крім холодного попелу, що смердів під дощем. Чоловіків вирізали до ноги, не рахуючи жменьки, якій Теон дозволив утекти, щоб доправити звістку до Торгенового Закуту. Їхніх жінок та дочок забрали в полон, щоб зробити дружинами з солі — тих, що були молодші та показніші. Старих та потворних просто зґвалтували та вбили, або ж перетворили на робів, якщо вони вміли щось корисне і не могли зчинити клопоту.
Теон обметикував і цей напад: привів лодії до берега у холодній досвітній темряві, вистрибнув з носа з сокирою в руці і повів своїх людей на селище, яке мирно спало собі. Йому зовсім не смакувало вчинене, та що він мав робити?
Його триклята сестра саме вела «Чорний вітер» на північ — звоювати собі власний замок. Князь Балон не випустив з Залізних островів жодного слова про збір лодій, і Теонове криваве свавілля вздовж Каменястого берега вважатимуть простим розбійницьким наскоком за здобиччю. Північани не усвідомлять справжньої небезпеки, аж доки грім не вдарить на Жбир-у-Пущі та Калин-Коп. «А після перемоги пісні складуть про ту сучку Ашу і геть забудуть моє ім’я.» Звичайно, якщо він їм дозволить.