— Якби я мав у своїй службі таку людину, то не посмів би марнувати її час та силу на дитячі забавки на кшталт плюндрування селищ. Не діло це для найкращого вояка князя Балона…
Дагмерів вишкір викривив йому губи та відкрив бурі уламки зубів.
— …і для його рідного законного сина?
Він пирхнув.
— Я надто добре тебе знаю, Теоне. Я бачив твій перший крок, допоміг натягнути твій перший лук. І знаю напевне, що змарнованим тут почуваюся не я.
— Насправді це я мав би очолювати похід моєї сестри, — зізнався Теон і невтішно усвідомив, що його слова звучать дитячою примхою.
— Ти надто переймаєшся, хлопче. Твій вельможний батько тебе просто не знає. Твоїх братів убили, тебе забрали вовки, і він втішався тільки твоєю сестрою. Князь Балон навчився покладатися на неї і ніколи не знав зневіри.
— Зі мною він теж її не знатиме. Старки вже бачили, чого я вартий. Я був одним з добірних розвідників Бріндена Чорноструга, летів у перших лавах нападників у Шепітній Пущі. Мені ось стільки не вистачило, щоб схрестити мечі з самим Крулерізом. — Теон розвів долоні на дві стопи. — Між нами встряг Дарин Роголіс і знайшов свою смерть.
— Нащо ти мені це кажеш? — спитав Дагмер. — Це ж я вклав тобі в руку першого меча. І знаю, що ти не боягуз.
— А чи знає мій батько?
Старий сивий воїн скривив таке лице, наче вкусив щось несмачне.
— Тут така справа, Теоне… хлопчисько-вовчисько — твій друг, і ти жив серед тих Старків десять років.
— Але ж я не Старк. — «Дякуючи ласці князя Едарда.» — Я Грейджой, спадкоємець свого батька. Як я можу заслужити свою спадщину, якщо не вчиню щось звитяжне?
— Ти ще молодий. Будуть інші війни, ти ще здобудеш свою славу. А зараз нам наказали сплюндрувати Каменястий берег.
— Хай про те клопочеться мій дядько Аерон. Я віддам йому шість лодій — усі, крім «Пінопивці» та «Морської сучки». Хай собі палить і топить у славу свого бога, скільки душа забажає.
— Цей похід очолюєш ти, а не Аерон Мокрочуб.
— Якщо берег буде сплюндровано, то кому яке діло? Жрець не здатен на те, що хочу зробити я. І на те, чого я прошу від вас. Я маю задум, який по силі самому лише Дагмерові Репаному Жбану.
Дагмер зробив довгий ковток з рога.
— Кажи.
«Він відчув спокусу» — подумав Теон. — «Простий грабунок йому до смаку не більше, ніж мені.»
— Якщо моя сестра змогла взяти замок, то зможу і я.
— Аша має вчетверо чи уп’ятеро більше людей проти нас.
Теон дозволив собі лукаво посміхнутися.
— Зате ми проти неї вчетверо розумніші та вп’ятеро хоробріші.
— Твій батько…
— …подякує, коли отримає від мене королівство. Я маю намір вчинити звитягу, про яку співатимуть арфісти ще тисячу років.
Він знав, що на такі слова Дагмер замислиться. Один пісняр склав пісню про сокиру, яка розколола навпіл його щелепу, і старий обожнював її слухати. Напідпитку він завжди вимагав, щоб йому співали щось гучне, буремне, про давно мертвих воїнів, запеклі битви та відчайдушну хоробрість. «Волосся в нього геть побіліло, зуби зчорнілися, та смак до слави нікуди не дівся.»
— Яке ж моє місце у твоєму хитрому задумі, хлопче? — спитав Дагмер Репаний Жбан після довгої мовчанки, і Теон зрозумів, що перемога на його боці.
— Вселити жах у серця ворогів, як уміє тільки такий славетний воїн. Ви візьмете більшу частину нашої сили і підете на Торгенів Закут. Гелман Толгарт забрав кращих людей на південь, а Бенфред загинув тут разом з їхніми синами. Лишився його дядько Леобальд з невеличкою залогою.
«Якби ж я зміг допитати Бенфреда, то знав би напевне, з якою саме.»
— Таємниці зі свого наближення не робіть. Співайте усіх хвацьких пісень, яких знаєте. Хай встигнуть зачинити браму.
— А чи міцна твердиня цей Торгенів Закут?
— Авжеж не слабка. Мури там у тридцять стоп заввишки, з чотирикутними баштами на кутах і великим кам’янцем усередині.
— Кам’яні мури не можна підпалити. Як ми мусимо їх брати? Зі стількома людьми я й найменшого замку приступом не візьму.
— Ви поставите табір за мурами і заходитеся будувати метавки, тарани та гуляй-городи.
— Це не за старим звичаєм. Хіба ти забув? Залізяни б’ються мечами та сокирами, а не кидають каміння. І у тому, щоб вигубити ворога голодом, немає ані честі, ані слави.
— Але ж Леобальд того не знатиме. Коли він побачить, як ви будуєте гуляй-городи, то захолоне своїм баб’ячим серцем і почне бекати про допомогу. Хай ваші лучники, дядьку, дозволять його крукам летіти вільно. Каштелян у Зимосічі — хоробрий чолов’яга, та від старості вже заслабкий і ногами, і головою. Коли він дізнається, що на значкового пана його короля напав грізний Дагмер Репаний Жбан, то збере таку силу, яку зможе, і рушить Толгартові на поміч. Такий-бо є його обов’язок, а якщо пан Родрік щось і знає на світі, то це обов’язок.