— Хочеш іще? — гиркнув він. — То зараз дам. Не смій мені отак нахабно витріщатися. Біжи до броварні й скажи Балабушкові, що я маю для нього два тузні барил. Хай пришле за ними своїх хлопців, доки їх не забрав хтось спритніший.
Ар’я рушила була, та на смак Виса, не досить швидко.
— Хутко, бо посажу на воду без хліба! — заволав він. Про пухкого засмаженого каплуна, вочевидь, вже не йшлося. — І якщо знову загубишся, то так кров пущу, знатимеш мені!
«Не пустиш» — подумала Ар’я. — «Ніколи більше не пустиш.» Але побігла. Мабуть, її кроки спрямували старі боги півночі, бо на півдорозі до броварні, пробігаючи під аркою кам’яного мосту між Вдовиною Баштою та Гори-Король, вона почула хрипкий грубий сміх. З-за рогу вийшов Рорж з трьома іншими вояками; на грудях в усіх були нашиті значки пана Аморі з мантикорою.
Забачивши її, він спинився і вишкірився ротом, повним кривих чорних зубів, під шкіряною латкою, яку інколи носив, щоб прикрити дірку в обличчі.
— Мала Йоренова хвойда! — вигукнув він. — То ось з якого дива той чорний вилупок віз тебе на Стіну, га? За те, що в тебе між ніг?
Він зареготав, і решта приєдналася.
— Ну, куди свого дрючка запхала? — раптом спитав Рорж, вмить зігнавши вишкір з лиця. — Я тобі, здається, обіцяв, що вгойдаю ним до крові.
Рорж ступив до неї крок, Ар’я сахнулася назад.
— Вже не така хоробра, коли я не в залізах, ге?
— Я тебе врятувала з вогню!
Вона стояла за добрих три стопи від нього, готова тікати стрімко, мов змія, щойно він спробує її схопити.
— За це відгойдаю гарненько вдруге, честь по честі. Старий Йорен тобі в яку дірку пхав: у більшу солоденьку чи в меншу тугеньку?
— Я шукаю Якена, — відповіла вона. — Йому передали послання.
Рорж запнувся. Щось дивне з’явилося в нього у очах… чи може таке бути, щоб він боявся Якена Ха-Гара?
— Шукай у лазні. Геть з дороги.
Ар’я крутнулася і втекла прудко, мов сарна. Ноги тупотіли по бруківці, аж поки не принесли до лазні. Якен знайшовся у купелі; навколо здіймалася пара, служниця лила йому на голову гарячу воду. Довге, мокре і важке волосся, з одного боку руде, а з іншого біляве, спадало плечима.
Вона підібралася до нього тихо, мов тінь, але він все одно розплющив очі.
— Вона скрадається на малих мишачих ніжках, але чоловік чує, — мовив Якен.
«Як він мене почув?» — вражено спитала Ар’я себе подумки. Та він і те, мабуть, почув.
— Шурхіт шкіри на каменях співає чоловікові з відкритими вухами гучніше за бойовий ріг. Розумні дівчатка ходять босими ногами.
— Я маю щось переказати. — Ар’я окинула оком служницю, не знаючи, що робити. Коли та дала зрозуміти, що нікуди не піде, Ар’я схилилася вустами майже до Якенового вуха і прошепотіла, — Вис.
Якен Ха-Гар знову заплющив очі; він плавав у купелі в блаженному напівсні.
— Скажи, що чоловік прийде до їх вельможності, коли їм буде зручно.
Зненацька його рука хлюпнула на Ар’ю гарячу воду, і вона мусила відстрибнути, щоб не змокнути.
Коли Ар’я переказала Балабушкові звістку від Виса, бровар гучно залаявся.
— Ти скажи тому Висові, що мої хлопці мають справу робити! А ще скажи, що він гидкий рябий вилупок, і спершу сьоме пекло скрижаніє, ніж він побачить ще один ріг мого пива! Щоб мені доправив сюди барила за годину, бо інакше князеві Тайвину скажу! Отоді затанцює!
Вис теж залаявся, коли Ар’я переказала слова броваря — звісно, без «рябого вилупка». Він пирхав, кипів, погрожував, та зрештою зібрав шістьох чоловіків і надіслав, буркочучи, віднести барила до броварні.
Вечеря того дня складалася з рідкої ячмінної юшки, заправленої морквою та цибулею, і окрайця черствого чорного хліба. Одна з жінок призвичаїлася спати у Висовому ліжку; вона отримала ще шматок зрілого блакитного сиру та крильце з того каплуна, якого Вис обіцяв зранку Ар’ї. Решту він зжер сам-один; сало з каплуна текло в нього блискучою доріжкою між чиряками у кутку рота. Він вже майже прикінчив птаха, коли підняв очі з-над миски і помітив Ар’їн погляд.
— Куно, ану ходи сюди.
На одному стегні каплуна ще лишалося темного м’яса на кілька укусів. «Згадав обіцянку» — подумала Ар’я і пошкодувала, що назвала Якенові його ім’я. Вона злізла з лави і пішла до голови столу.
— Я бачив, як ти на мене дивишся. — Вис витер пальці передком її сорочки, тоді схопив за горло однією рукою і дав ляпаса іншою. — Що я тобі казав?!
Новий удар, тепер тилом долоні.
— Слідкуй за очима, волоцюжко, бо видлубаю їх ложкою і згодую своїй сучці!