— Добре, що ти повернулася цілою, Кет. Почувши про смерть Ренлі, ми злякалися за твоє життя. Ще й князь Тайвин вирушив у похід.
— Мені теж сказали. Як ся мають пан батько?
— Одного дня наче краще, наступного… — Він струснув головою. — Питався про тебе. Я не знав, що казати.
— Скоро сама до них піду, — пообіцяла вона. — Чи не було звісток зі Штормоламу, відколи помер Ренлі? Або з Лихомостя?
До подорожніх круки не прилітають, а Кетлін прагнула знати, що сталося позаду неї.
— З Лихомостя нічого. Зі Штормоламу було три птахи від каштеляна, пана Корнія Пенроза, усі з одним проханням. Станіс оточив його з землі та моря. Пан Корній обіцяє свою вірність будь-якому королю, який прорве облогу. Пише, що боїться за життя хлопчика. Чи не знаєш ти, часом, що то за хлопчик?
— Едрік Шторм, — відповіла Брієнна. — Байстрюк Роберта.
Едмур зиркнув на неї цікавим оком.
— Станіс присягнувся, що залога може піти вільно і неушкоджено, якщо залишить замок протягом двох тижнів і віддасть хлопчика до його рук. Але пан Корній не пристав на ці умови.
«Він прирікає себе на смерть за хлопчика навіть не рідної йому крові» — подумала Кетлін, а вголос спитала:
— Ти надіслав йому відповідь?
Едмур хитнув головою з боку в бік.
— Навіщо? Ми не маємо для нього помічі. Та й Станіс нам не ворог.
Заговорив пан Робін Ригер.
— Ласкава пані, чи не розкажете нам, як саме помер князь Ренлі? Ми чули всякі чудернацькі плітки.
— Кет, — додав брат, — дехто каже, що Ренлі вбила ти. Інші — що якась південська жінка.
Він затримався поглядом на Брієнні.
— Мій король був убитий, — відповіла дівчина тихо, — але не рукою пані Кетлін. Я присягаюся в цьому на мечі, богами старими й новими.
— Перед вами Брієнна з Тарфу, донька князя Селвина Вечерниці, яка служила у Веселковій Гвардії Ренлі, — мовила Кетлін. — Брієнно, маю честь зазнайомити вас із моїм братом, паном Едмуром Таллі, спадкоємцем Водоплину. Оце його управитель Утерид Возняк. А осьде панове лицарі Робін Ригер та Десмонд Грел.
— Велика честь для нас, — відповів пан Десмонд.
Інші двоє підхопили. Дівчина зашарілася, знітилася навіть від простої шляхетської чемності. Едмур про честь нічого не сказав — мабуть, дивувався з надто незвичної жінки чесного роду. Але мав досить розважливості, щоб не ляпнути вголос щось образливе.
— Брієнна була при королі Ренлі, коли його вбили. І я теж, — розповіла Кетлін, — та ми в його смерті не винні.
Просто неба вона не хотіла говорити про тінь — надто багато людей стояло навколо. Тому махнула рукою на повішених.
— Кого це ви тут стратили?
Едмур зиркнув угору дещо збентежено.
— Вони прийшли з паном Клеосом, що привіз відповідь королеви на наші умови миру.
Кетлін перехопило подих.
— Ви вбили послів?!
— Негідних послів! — заперечив Едмур. — Вони присяглися берегти мир і віддали зброю, а я дозволив їм вільно пересуватися замком. Три вечори вони частувалися з мого столу, поки я балакав з паном Клеосом. А четвертої ночі спробували звільнити Крулеріза.
Він вказав нагору.
— Отой здоровезний харцизяка вбив двох стражників голими руками — вони в нього завбільшки зі свинячі окости. Схопив за горлянки і вдарив щосили головами один об одного. А отой наступний, кощавий, дідько б його взяв, відчинив келію Ланістера самим лише кривим гвіздком. Той, що скраю — напевно, якийсь клятий мартопляс чи штукар. Він моїм власним голосом наказав відчинити Річкову браму. Стражники присягаються, що так і було — Енгер, Делп, Лех Довготелесий, усі троє. Як на мене, голос в нього нічим не схожий на мій, та все ж ті йолопи вже підіймали решітку за одним його словом.
«То Бісова робота» — зразу подумала Кетлін. Тут смерділо якимись хитрощами на кшталт тих, що він застосував у Долині. Колись вона вважала Тиріона за найменш лукавого з Ланістерів, але ті часи минули.
— Як же вам вдалося їх спіймати?
— Та тут така справа… мене саме в замку не було. Переплив Перекат, аби… ну…
— Ти їздив шльондрувати до дівок. Гаразд, зрозуміло. Ближче до діла.
Едмурові щоки запалали яскравіше, ніж його борода.
— За годину до світанку, я саме повертався… Довготелесий Лех побачив мого човна і впізнав мене. А тоді вчасно зацікавився, хто ж це стоїть там унизу і вигукує накази. І здійняв тривогу.
— Скажи мені, що Крулеріза упіймали.
— Та впіймали, хоча не без клопоту. Хайме здобув собі меча, вбив Повла Піноброда і Милоша, зброєносця пана Десмонда. А Делпа вельми тяжко поранив — маестер Виман боїться, що той теж довго не заживеться. Бійня, та й годі. На брязкіт заліза прибігли ще кількоро червонокирейників — хто з голими руками, а хто й ні. Тих я повісив поруч із чотирма, що звільнили бранця, а решту вкинув до підземелля. Хайме теж. Дідька лихого він тепер утече — сидить у кам’яному мішку припнутий до стіни, в залізах на руках і ногах.