— А що Клеос Фрей?
— Божиться, що про змову ні сном, ні духом не відав. Та хто його зна? Він на одну половину Ланістер, а на другу — Фрей. Скласти разом — то й вийде ціле уроджене брехло. Я його зачинив у старій келії Хайме в башті.
— Кажеш, він привіз умови миру?
— Та начебто. Але вони сподобаються тобі не більше, ніж мені, от побачиш.
— То ми не можемо сподіватися на поміч з півдня, пані Старк? — запитав Утерид Возняк, управитель її батька, замковий підкоморій. — Звинувачення у кровозмісі… князь Тайвин таких образ не дарує. Він запрагне змити пляму з імені дочки кров’ю обвинника. Князь Станіс мусить це розуміти. Він не має іншого вибору, як укласти з нами союз.
«Станіс уклав союз із силою, більшою та чорнішою за нашу.»
— Побалакаємо про справи трохи згодом.
Кетлін ристю минула підйомний міст, залишаючи похмуру шерегу мертвих ланістерівців позаду себе. Брат тримався слідом. Коли вони минали гамірний верхній двір замку Водоплин, перед їхні коні раптом вискочив малий голий хлопчак — на вигляд такий, що ледве навчився ходити. Кетлін різко смикнула повід, аби його не задавити, і роззирнулася розгублено. До замку пустили щонайменше кількасот посполитих, ще й дозволили їм поставити грубі курені та навіси коло мурів. Їхні діти на кожному кроці лізли під ноги, а двір повнився коровами, вівцями та курми.
— Хто це такі?
— Мої піддані, — відповів Едмур. — Вони налякані.
«Тільки мій любий братик міг зігнати стільки зайвих ротів до замку, який скоро може опинитися в облозі.» Кетлін знала, що Едмур має м’яке серце, та інколи питала себе, чи не такі ж м’які в нього мізки. За милосердя до простого люду вона його любила, і все ж…
— Чи можливо надіслати Роббові крука?
— Він у полі, ласкава пані, — відповів пан Десмонд. — Птах не знатиме, де його шукати.
Утерид Возняк кахикнув.
— Перш ніж вирушити, пані Старк, наш молодий король наказав відіслати вас до Близнюків, щойно ви повернетеся. Він просить вас дізнатися більше про доньок князя Вальдера і допомогти обрати наречену, коли прийде час.
— Ми дамо тобі свіжих коней та вдосталь припасу, — додав брат. — Відпочинь з дороги, а тоді…
— …а тоді лишуся тут, — закінчила Кетлін, злізаючи з сідла.
Вона не мала наміру залишати Водоплин, де лежав при смерті її батько, задля того, щоб вибирати Роббові дружину. «Робб хоче вберегти мене від лиха, і за це я винуватити його не можу. Та хай би пошукав якогось новішого виправдання, бо це вже засмерділося.»
— Гей, хлопче! — покликала вона.
Зі стайні вибіг підліток і хутко прийняв повід коня. Едмур зістрибнув на землю. Він був на голову вищий за неї… але назавжди лишиться її меншеньким братиком.
— Кет, — похнюпився він, — адже князь Тайвин іде сюди…
— Він іде на захід, обороняти свою землю. Якщо зачинити браму і сховатися за мурами, він пройде мимо, нікого не зачіпаючи.
— В нас під ногами земля Таллі! — заявив Едмур. — Якщо Тайвин Ланістер гадає перетнути її, не скривавившись, доведеться мені його трохи повчити. Жорстоко повчити.
«Так само, як повчив його сина?» Брат у своєму гонорі був твердіший за річкову скелю, та ніхто з них двох не забув, як пан Хайме порубав військо Едмура на криваві шматки попереднього разу, коли вони стрічалися у битві.
— Ми нічого не виграємо, зате можемо багато втратити, зустрівши князя Тайвина у полі, — обережно зауважила Кетлін.
— Давай-но не будемо балакати про мої задуми щодо битви просто посеред двору.
— Воля твоя. Тоді де?
Брат похмуро насупив брови. Якусь мить Кетлін гадала, що Едмур зараз розлютиться на неї, та нарешті він гарикнув:
— У божегаї! Якщо наполягаєш.
Кетлін пішла за братом до брами божегаю вздовж галереї. Коли Едмур гнівався, то завжди ставав похмурий і відлюдькуватий. Кетлін шкодувала, що поранила його почуття, але справа була надто важлива, щоб дбати про гонор.
Коли вони лишилися самі під деревами, Едмур обернувся до сестри.
— Ти не маєш сили, щоб стати проти Ланістера у полі, — мовила Кетлін просто руба.
— Коли я зберу всі свої затяги та рушення, то матиму вісім тисяч піших і три тисячі кінних, — відповів Едмур.