— Хіба я не дав вам військо, найсолодша з жінок? Тисячу лицарів у блискучій броні.
Броня була зроблена зі срібла та золота, самі лицарі — з нефриту, берилу, оніксу і турмаліну, бурштину, опалу і аметисту. Кожен був заввишки з її мізинець.
— Ваша тисяча лицарів безмежно гарна, — мовила вона, — та нездатна злякати моїх ворогів. А ці бики не можуть переправити мене через воду, і я… чому ми спинилися?
Бики раптом пішли ще повільніше, ніж раніше.
— Халісі! — покликав Агго крізь запони, коли паланкін різко спинився. Дані перекотилася на лікоть, щоб визирнути. Вони стали на межі базару; шлях уперед загородила щільна стіна людей.
— На що вони дивляться?
Джохого повернувся до неї.
— На вогненного штукаря, халісі.
— Я хочу його бачити.
— То побачите.
Дотракієць подав їй руку, Дані взяла, а він витяг її на коня і посадовив перед собою, щоб вона бачила вище голів юрби. Вогненний штукар збудував у повітрі драбину з вогню — тріскучу жовтогарячу драбину з вихорів полум’я, що без усякої опори здіймалася з підлоги базару до його високого ґратчастого даху.
Вона помітила, що більшість глядачів не належали до цього міста. Тут були жеглярі з торговельних кораблів, купці з караванів, запилені подорожні з червоної пустелі, мандрівні вояки, ремісники, людолови. Джохого обійняв її рукою за стан та схилився ближче.
— Молочарі його уникають. Чи бачите ви, халісі, дівчину в повстяній шапці? Отам, за товстим жерцем. Вона — …
— … гаманоріз, — скінчила за нього Дані.
Вона не була розпещена панянка, сліпа до таких справ. Гаманорізів Дані бачила вдосталь ще на вулицях Вільних Міст за ті роки, що жила з братом і утікала від зарізяк Узурпатора.
Штукар широко махав руками, збурюючи полум’я дедалі вище. Поки глядачі старанно задирали голови, натовпом рухалися гаманорізи зі схованими у долонях невеличкими ножичками. Однією рукою вони тицяли у небо, а іншою — позбавляли багатіїв їх земних статків.
Коли вогняна драбина здійнялася вже на сорок стоп угору, вогнештукар стрибнув наперед і почав нею видиратися так спритно, рука за руку, наче мавпа. Кожен щабель, якого він торкався, зникав за ним у повітрі, лишаючи по собі пасмо сріблястого диму. Коли штукар досяг верхівки, драбина зникла зовсім, а з нею і він.
— Хитру штуку вимудрив! — захоплено мовив Джохого.
— То не хитрість, — мовила якась жінка посполитою мовою.
Дані не помітила Квайфу в натовпі, але ось вона стояла просто поруч, виблискуючи вологими очима під непроникною личиною з червоним покостом.
— Про що ви кажете, шановна пані?
— Ще півроку тому цей чоловік ледве міг видобути вогонь з драконоскла. Він трохи вмів працювати з вогняним порохом та шал-вогнем — рівно настільки, щоб заворожити натовп, поки гаманорізи роблять свою справу. Умів ходити босоніж гарячим вугіллям, створювати в повітрі квітучі полум’яні троянди. Але видертися вогненною драбиною міг би не краще, ніж звичайний рибалка — упіймати в свої тенета живого кракена.
Дані збентежено зиркнула на те місце, де була драбина. До тієї миті не лишилося вже й диму, і юрба тепер розбрідалася, кожен у своїх справах. Ще трохи часу — і багато хто знайде у своєму гаманці саму лише порожнечу.
— А зараз?
— А зараз його сила зросла, халісі. З-за вас.
— З-за мене? — засміялася вона. — Як це так?
Жінка підступила ближче і поклала два пальці на Данін зап’ясток.
— Ви ж Матір Драконів, хіба ні?
— Так, це вона, і ніяке створіння тіні не сміє до неї торкатися. — Джохого відкинув пальці Квайфи геть пужалном батога.
Жінка відступила на крок.
— Ви мусите якнайскоріше поїхати з цього міста, Даянерис Таргарієн, бо інакше вам ніколи не дозволять його залишити.
Данін зап’ясток кололи голки там, де Квайфа його торкнулася.
— Куди ж ви порадите мені їхати? — спитала Дані.
— Щоб потрапити на північ, ви маєте їхати на південь. Щоб досягти заходу, ви мусите їхати на схід. Щоб просунутися уперед, ви мусите повернутися назад, і щоб торкнутися світла, ви маєте пройти під тінню.
«Асшай» — подумала Дані. — «Вона хоче, щоб я їхала до Асшаю.»
— Чи дадуть мені асшайці військо? — спитала вона вимогливо. — Чи буде в Асшаї для мене золото? Чи будуть там кораблі? Що таке є в Асшаї, чого я не можу знайти в Карфі?
— Правда, — відповіла жінка у личині, вклонилася і розчинилася у натовпі.
Рахаро презирливо пирхнув крізь вислі чорні вуса.
— Халісі! Краще жерти скорпіонів, аніж вірити вилупкові тіні, що не сміє показати лице сонцю. Це кожен знає.
— Кожен знає, — погодився Агго.