Він дав остроги коневі та віддалився від почту. З ним лишилася сама тільки Мелісандра з прапором вогняного серця і вінчаного оленя всередині. «Неначе проковтнутого цілком.»
Давос бачив погляди, що пробігли між панством, коли він їхав поміж них до короля. Тут зібралися не цибульні лицарі, а гоноровите шляхетство зі старих та шанованих домів. Звідкілясь він зрозумів, що Ренлі ніколи не завдавав їм таких образ. Наймолодший з Баратеонів народився з даром невимушеної чемності, якої прикро не вистачало його братові.
Зрівнявшись з королем, він стишив крок коня до повільної ристі.
— Ваша милосте.
Зблизька Станіс мав значно гірший вигляд, ніж Давосові здавалося здалеку. Обличчя його змарніло, навколо очей лягли темні кола.
— Перемитник має добре знатися на людях, — мовив король. — Що скажеш про цього пана Корнія Пенроза?
— Впертий чолов’яга, — обережно відповів Давос.
— Я б сказав, спраглий до смерті. Кидає моє прощення мені ж у лице. А заразом викидає геть своє життя і життя кожного у цих мурах. Чесний двобій? — Король пирхнув презирливо. — Напевне, він сплутав мене з Робертом.
— Його веде відчай. Яку іншу надію він має?
— Ніякої. Замок впаде. Але як пришвидшити справу? — Станіс трохи поміркував. За рівним стукотом копит — туп-туп — Давос чув тихий скрегіт зубів короля. — Князь Алестер закликає мене привезти сюди старого князя Пенроза, батька пана Корнія. Ти його начебто знаєш, так?
— Коли я їздив від вас послом, князь Пенроз привітав мене ласкавіше за інших, — відповів Давос. — Він змарнілий старий, володарю. Хворий, мало не при смерті.
— Флорент ладний влаштувати йому швидшу смерть. На очах його сина, з зашморгом на шиї.
Перечити людям королеви було небезпечно, та Давос присягнувся завжди казати правду своєму королю.
— Це підла справа, повелителю. Пан Корній радше побачить смерть батька, ніж зрадить ввірений йому обов’язок. Зиску ми не матимемо жодного, зате заплямуємо себе ганьбою.
— Якою ще ганьбою? — гарикнув Станіс. — Хочеш, щоб я подарував зрадникам життя?
— Ви подарували життя тим, хто їде зараз за нами.
— Чи не дорікаєш ти мені, перемитнику, за мою милість?
— Не смію й думати.
Давос злякався, чи не сказав забагато. Проте король тиснув безжально і невмолимо.
— Ти поважаєш того Пенроза більше, ніж моє власне значкове панство. Чому?
— Бо він вірний.
— І дурний, бо вірний мертвому узурпаторові.
— Так, — погодився Давос, — і все ж він вірний.
— На відміну від отих позаду нас?
Давос вже надто далеко зайшов, аби зараз вивертатися.
— Минулого року вони стояли за Роберта. Місяць тому — за Ренлі. Цього ранку — за вас. За кого вони стануть назавтра?
Станіс зареготав. То був раптовий порив, грубий та зверхній.
— Розповідав я тобі, Мелісандро, — мовив він до червоної жінки, — що мій Цибульний Лицар каже мені саму лише правду.
— Вам краще знати, ваша милосте, — відповіла червона жінка.
— Мені тебе, Давосе, дуже бракувало, — мовив король. — Так, нюх тебе не дурить — за мною тягнеться хвіст перебіжчиків. Моє панство нестійке навіть у своїх зрадах. Вони мені потрібні, годі казати, але якби ти знав, як мене нудить пробачати отаких посіпак, коли я карав кращих людей за менші злочини. Ти маєш повне право дорікати мені, добрий лицарю Давосе.
— Ви дорікаєте самі собі так, як ніколи не дорікну вам я, ваша милосте. Ви ж мусили забрати цих вельможних панів собі, щоб звоювати престол…
— Так, усіх до останнього пальця, — похмуро всміхнувся Станіс.
Давос мимохіть підняв скалічену руку до мішечка на шиї та помацав кісточки усередині. На щастя.
Король побачив його рух.
— Досі їх носиш, Цибульний Лицарю? Не загубив?
— Ні.
— А навіщо? Я часто питав себе.
— Вони мені нагадують, ким я був. Звідки узявся. А ще нагадують про ваш суд, мій володарю.
— То був правий суд, — зауважив Станіс. — Добра справа не змиває погану, а погана — добру. Кожну личить винагородити по заслузі. Ти вчинив звитяжно, але перед тим чинив злочини.
Він зиркнув за себе на князя Флорента і решту — веселкових лицарів та перебіжчиків, що їхали за ним на відстані.
— Пробаченому мною панству незле було б поміркувати про те саме. За Джофрі б’ється багато доброчесних воїнів, які помилково вважають його істинним королем. Я можу зрозуміти навіть північан з їхнім Роббом Старком. Але оці пани, що збіглися під корогви мого брата, знали напевне, що він — узурпатор. Вони обернулися спиною до істинного короля з єдиної причини — жаги влади та слави. Я знаю, чого вони варті. Так, я їх пробачив. Дарував прощення. Але нічого не забув.