Мелісандра купчилася на лаві байдака, губилася у складках темно-червоного кобеняка, що вкривав її від голови до п’ят. Лише бліда пляма обличчя виднілася з-під каптура.
Давос любив воду. Він спав найкраще, коли під ним хилитався чардак корабля. Жоден співець ані на арфі, ані на цимбалах не зіграв би йому пісню, милішу за зітхання вітру в напнутих корабельних линвах. Та зараз його не втішало навіть море.
— Я чую від вас, пане лицарю, запах страху, — тихо мовила червона жінка.
— Хтось мені колись казав, що ніч темна та повна жахіть. До речі, сеї ночі я не лицар, а знову Давос-перемитник. Шкода лишень, що ви не цибулина.
Вона засміялася.
— То це ви мене боїтеся? Чи нашої справи?
— Вашої справи. Я її навіть знати не хочу.
— Ви підняли вітрило власноруч. І власноруч тримаєте стерно.
Давос мовчки перевів очі на шлях попереду. Берег вишкірявся іклами скель, тому човна він вів далеко через затоку. Перш ніж знову наближатися до берега, доведеться чекати припливу. Штормолам зникав за ними у мороці, та червону жінку він, здавалося, не цікавив.
— Чи добра ви людина, Давосе Лукоморе? — спитала вона.
«Хіба добра людина стане таке робити?»
— Я просто людина, — відповів він. — Звичайнісінький собі чоловік. Я добрий до своєї дружини, але знав інших жінок. Намагався бути батьком синам, допомагав їм знайти місце в цьому світі. Так, закони я порушував, але до нинішньої ночі не почувався злим. Напевне, скажу, що в мені різного намішалося, пані. Доброго і недоброго.
— Сірий чоловік, значить, — мовила вона. — Ані білий, ані чорний, а щось від одного і щось від іншого. Отже, ви такий, пане Давосе?
— Може, й такий. То що? Здається мені, люди в більшості своїй саме такими і є.
— Якщо половинка цибулини зогнила на чорне, то це гнила цибулина. Так і людина. Вона може бути або доброю, або злою.
Вогні позаду злилися у одне тьмяне сяйво проти чорного неба. Землі майже не було видно. Настав час повертати.
— Бережіть голову, пані.
Давос натиснув на стерно, і байдак на повороті відкинув убік кучері темної води. Мелісандра вправно, не змигнувши оком, сперлася на облавок однією рукою, схилила голову і пустила над собою рухливу перечку щогли. Скрипіло дерево, ляскало полотно, плюскотіла вода — так гучно, що здавалося, в замку вже напевне мусять почути. Але Давос знав, що там чують насправді. Єдиний звук, що долинав крізь товстелезні приморські мури Штормоламу, і то ледь-ледь, був нескінченний гуркіт хвиль на скелях.
Вивертаючи назад до берега, вони пустили за собою слід миготливих рясиць.
— Ви тут казали про людей та цибулини. Жінки — теж люди, як і чоловіки. Чи з ними буває так само? Ось ви, пані — добра чи зла?
У відповідь вона видала смішок.
— Певно ж, добра. Я теж своєрідний лицар, мій любий пане. Поборник світла і життя.
— І все ж ви пливете сеї ночі вбити людину, — мовив Давос. — Як убили маестра Кресена.
— Ваш маестер отруїв себе сам. Хотів отруїти мене, але я захищена силою, вищою за нього. А він — ні.
— А Ренлі Баратеон? Хто убив його?
Вона повернула голову. В тіні каптура очі її палали, як бліді червоні вогники свічок.
— Не я.
— Брешете. — Давос тепер був цього певний.
Мелісандра знову засміялася.
— Ви геть загубилися у мороці та неспокої, пане Давосе.
— То й добре, що загубився. — Давос махнув на далекі вогні, що блимали вздовж мурів Штормоламу. — Чуєте, який холодний вітер? Стражники туляться ближче до смолоскипів. Хоч трохи тепла, хоч трохи світла — аби ж чимось втішитися суворої ночі. Але це їх засліпить, і вони не побачать нашого наближення.
«Принаймні маю на це надію.»
— Тож зараз нас обох захищає бог темряви, пані. Навіть вас.
Вогники її очей начебто спалахнули дещо яскравіше.
— Не кажіть про нього, пане, щоб не притягти до нас його чорне око. Він нікого не захищає, кажу я вам. Він ворог усього живого. Ви самі сказали — нас ховають смолоскипи. Вогонь. Яскравий дарунок від Господа Світла.
— Ну, нехай так. Як забажаєте.