— Що він мусить взяти п’ять десятків своїх найкращих рубак і стежити за трояндовим гостинцем.
Тиріон втиснув свою печатку в м’який віск.
— Станіс радше підійде королівським гостинцем.
— Без тебе знаю. Скажеш Бережнякові, щоб на накази у листі не зважав, а відвів загін на північ і влаштував засідку на дорозі до Росбі. За день чи два князь Гиліс поїде до свого замку в супроводі тузня стражників, кількох челядників та мого небожа. Принца Томена, більше за все, перевдягнуть джурою.
— Ти хочеш, щоб малого привезли назад, абощо?
— Ні. Хочу, щоб його відвезли до того самого замку.
Поміркувавши, Тиріон вирішив, що вивезти хлопчика з міста — це один з найвдаліших задумів його сестри. У Росбі Томенові не загрожуватиме юрба, та й відокремлення його від брата утруднить справу Станісові. Навіть якщо останній візьме Король-Берег і стратить Джофрі, все одно залишиться живим ще один ланістерівський спадкоємець престолу.
— Князь Гиліс не тікатиме, бо надто хворий, і не битиметься, бо надто боягузливий. Натомість він накаже своєму каштелянові відчинити браму. Опинившись усередині, Бережняк має вигнати звідти залогу і утримувати Томена в безпеці. А щоб не нудьгував, хай тим часом подумає, як йому подобається величання «князем Бережняком».
— «Князь Брон» мені подобається більше. Можу для тебе сам упіймати малого. Підкидатиму його на коліні та співатиму колискових, якщо за це дають титул.
— Ти мені потрібен тут, — мовив Тиріон. «А небожа я тобі не довірю.»
Якщо Джофрі спіткає лихо, Томен лишиться єдиною надією дому Ланістер на Залізний Престол. Золотокирейники пана Джаселина захищатимуть принца, тоді як сердюки Брона радше продадуть його ворогам.
— Що новий князь мусить робити зі старим?
— Хай робить, що хоче, аби не забував годувати. Мені не треба зайвих трупів. — Тиріон відштовхнувся від стола. — З принцом моя сестра пошле одного з лицарів Королегвардії.
Брон лише знизав плечима.
— Хорт — цуцик Джофрі, він його не кине. А з іншими хлопці Залізної Клішні залюбки впораються.
— Якщо дійде до бійки, перекажи панові Джаселину, щоб нікого не вбивали на очах Томена. — Тиріон вдяг кобеняка темної бурої вовни. — Мій небіж має м’яке й добре серце.
— Ти певний, що він Ланістер?
— Я нічого не певний, крім зими та війни, — відповів Тиріон. — Ходімо. Проїду з тобою трохи.
— До Чатаї?
— Ти надто добре мене знаєш.
Виїхали вони крізь потерну в північній стіні. Тиріон вдарив п’ятами коня і застукотів Присмерковим проїздом. Кілька спритних тіней кинулося геть провулками, зачувши клацання копит; наблизитися жодна не наважилася. Рада короля вирішила, що доцільно й надалі заборонити міщанам виходити на вулиці після вечірнього дзвону. Заборона діяла під загрозою смерті й до певної міри відновила мир та порядок у Король-Березі. Приміром, вранці у провулках стали знаходити вчетверо менше трупів. Але Варис казав, що Тиріона люди проклинають і за цей захід теж. «Хай би раділи, що досі мають чим проклинати.» Двоє золотокирейників зупинили їх у Мідницькому провулку, та коли зрозуміли, кого перестріли, то попрохали в Правиці вибачення і розступилися. Брон повернув на південь, до Грязючної Брами, і вони з Тиріоном розлучилися.
Тиріон їхав собі до Чатаї, та раптом зірвався. Терпець його зрадив, і він викрутився у сідлі, роздивляючись вулицю позаду себе. Жодних ознак споглядачів. Усі вікна темні або щільно засунуті. Чути тільки свист вітру в провулках. «Якщо за мною зараз і скрадаються Серсеїни попихачі, то хіба що вдягнені пацюками.»
— А бодай би його… — пробурмотів Тиріон.
Критися йому вже остогидло. Розвернувши коня, він встромив йому в боки остроги. «Якщо хтось стежить, подивимося, чи добре він їздить верхи.» Тиріон ринув учвал залитими місячним сяйвом вулицями, загримів по бруківці, долаючи вузькі проїзди та криві провулки у погоні за своїм коханням.
Коли він стукав у браму маєтку, то почув тиху музику, що долітала з-за потиканих шпичками кам’яних стін. Досередини його впустив один з ібенійців. Тиріон віддав йому коня та спитав:
— Хто там?
Дзвінкових обрисів скло у вікні довгої вітальні блищало жовтим світлом; зсередини чувся спів.
Ібенієць здвигнув плечима.
— Якийсь товстопузий співець.
Поки він крокував від стайні до хати, спів посилювався. Тиріон ніколи надто не кохався у співцях, а цього, ще не побачивши, вже любив менше, ніж решту їхньої породи. Коли він прочинив двері, співець запнувся.
— Пане Правице!
Співець виявився лисуватим, підстаркуватим, з черевом наче барило. Він став на коліно і пробурмотів: