— Я зроблю, як накажуть пан Правиця, певна річ… та мушу попередити, що кухня повниться очима й вухами. Навіть якщо дівчину ніхто не запідозрить у чомусь особливому, її будуть питати про безліч різних речей. Де вона народилася? Хто її батьки? Як вона з’явилася у Король-Березі? Правди там не скажеш, доведеться брехати… і брехати без кінця.
Варис зиркнув донизу, на Тиріона.
— Окрім того, молоденька гарненька дівуля збудить на кухні не тільки цікавість, але й плотську хіть. Її чіпатимуть, торкатимуться, хапатимуть, пеститимуть. Хлопці-мийники полізуть вночі до неї під ковдру. Хлібопіки лапатимуть їй груди руками у борошні, наче тісто на паляниці.
— Хай краще лапають, ніж ріжуть, — відповів Тиріон.
Варис проїхав кілька кроків і мовив:
— Може статися, є інший спосіб. Так вийшло, що покоївку при доньці пані Танди спіймали, коли вона тягала хазяйські коштовності. Якби я повідомив пані Танді, дівчина втратила б місце негайно. А доньці знадобилася б нова покоївка.
— Зрозуміло.
Тиріон одразу побачив переваги цього способу. Покоївка шляхетної панни вдягала краще вбрання, ніж мийниця на кухні, а інколи навіть якусь прикрасу. Шаї це припаде до смаку. До того ж Серсея вважає пані Танду занудною та скигливою, а Лолису — тупою коровою. Навряд чи королева часто в них гостюватиме.
— Лолиса сором’язлива і довірлива, — мовив Варис. — Вона повірить усьому, що їй скажуть. Відколи її цнота дісталася натовпові, вона боїться виходити з покоїв, тому Шая не траплятиметься нікому на очі… але перебуватиме досить близько на випадок, коли ви запрагнете її товариства.
— За Баштою Правиці спостерігають, ви знаєте незгірш мене. Серсея напевно зацікавиться, чого це покоївка Лолиси почала до мене вчащати.
— Можливо, мені вдасться привести чарівне дитя до ваших покоїв непоміченим. Заклад Чатаї — не єдиний будинок, де є приховані двері.
— Приховані двері? До моїх покоїв? — Тиріон радше обурився, ніж здивувався. Навіщо ж Маегор Лютий наказав стратити усіх будівників свого замку, якщо не для збереження його таємниць? — Та мабуть, куди нам без них. І де ж вони? У світлиці? У опочивальні?
— Друже мій, невже я мушу відкрити вам усі мої маленькі таємнички?
— Надалі вважайте їх нашими маленькими таємничками, Варисе. — Тиріон зиркнув угору на євнуха у смердючих блазенських лахах. — Якщо вже ви стали на мій бік…
— А ви ще сумніваєтеся?
— Та крийте боги. Я вірю вам сліпою вірою. — Гіркий сміх луною відбився від зачинених віконниць. — Навіть більше, ніж власним родичам. А тепер кажіть, як помер Корній Пенроз.
— Повідомляють, що викинувся з башти.
— Сам викинувся? Ніколи не повірю!
— Сторожа не бачила, щоб хтось входив до його покоїв. І згодом у них нікого не знайшли.
— Значить, убивця ввійшов раніше і сховався під ліжком, — припустив Тиріон, — або спустився з даху мотузкою. А може, вартові брешуть. Хто може знати, чи не вбили вони його самі?
— Ви, без сумніву, маєте рацію, ласкавий пане.
Проте лукавий голос припускав дещо інше.
— Але самі ви так не гадаєте? То як же усе сталося, прошу пана?
Довгу мить Варис не казав нічого. Чути було тільки рівний стукіт підків на бруківці. Нарешті євнух відкашлявся.
— Чи вірите ви, ласкавий пане, у старі сили?
— Тобто у чари? — перепитав Тиріон. — Кровознатство, пристріт, вовкулацтво — усяке таке?
Він пирхнув презирливо.
— То ви кажете мені, що пана Корнія зурочили аж до смерті?
— Пан Корній зухвало викликав князя Станіса на двобій, що мав статися того самого ранку, коли він помер. Я спитаю вас: хіба це діяння людини, що остаточно впала у відчай? А ще ж не слід забувати про таємниче і надзвичайно своєчасне вбивство князя Ренлі — просто перед тим, як його полки шикувалися, щоб стерти братове військо на порох.
Євнух трохи помовчав.
— Ви, пане мій, якось питали, як саме я був обрізаний у євнуха.
— Питав, пригадую, — відповів Тиріон. — А ви ще не хотіли казати.
— Не надто хочу й зараз, але… — Цього разу Варис мовчав довше, а коли нарешті заговорив, голос його дещо змінився. — Я був хлопчик-сирітка у навчанні при мандрівному гурті мартоплясів. Наш хазяїн володів малим пузатим кочем, яким ми плавали вгору і вниз вузьким морем. Показували вистави у всіх Вільних Містах, а інколи у Старограді та Король-Березі.
— Одного дня у Мирі до нашого гурту після вистави прийшов чоловік. Він дав за мене таку спокусливу ціну, що хазяїн не зміг відмовити. Я нажахався, бо чув, яким штибом деякі чоловіки вживають малих хлопчиків, і гадав, що мене спіткає те саме. Але насправді він потребував тільки моїх хлопчачих причиндалів. Чоловік той дав мені якийсь трунок і тим відняв змогу ворухнутися чи бодай сказати слово. Але відчуття мої він не притупив аніскільки. Довгим кривим ножем він підсік моє коріння та насіння, весь час наспівуючи і проказуючи щось химерне. Я дивився, як він палить мої чоловічі ознаки на жарівниці. Полум’я стало синім, і я почув голос, що відповів на виклик, хоча не зрозумів ані слова.