«Вони не перетнуть нашої річки, Кет» — нашкрябав у листі Едмур. — «Князь Тайвин рушив на південний схід. Можливо, вдає відступ, а може, справді тікає. То вже не важить. Їм не перетнути річку.»
Пан Десмонд Грел аж сяяв очима.
— От якби ж я мав честь стояти поруч із ним! — вигукнув старий лицар, коли вона читала листа. — Де швендяє той бевзь Римунд? Боги святії, ось про що варто вигадати пісню, ще й таку, що навіть Едмур охоче б послухав! «Собачого паночка змололи на млиночку» — та я б сам склав, якби мав хист пісняра!
— Не бажаю чути жодних пісень, поки війну не скінчено, — відповіла Кетлін. Можливо, занадто різко.
Все ж вона дозволила панові Десмонду рознести звістку і не відмовила, коли той спитався відкоркувати кілька барил з льоху за перемогу при Камінному Млині. Люд у Водоплині останнім часом ходив надто похмурий та стурбований — не завадить трохи питва і доброї надії, щоб розрадити їхній настрій.
Того вечора замком лунав святковий гомін.
— Водоплин! — кричали посполиті. — Таллі! Таллі!
Вони прийшли сюди налякані та безпорадні, а її брат прихистив їх, хоча більшість панів зачинила б замкові брами перед їхніми посполитими носами. Голоси злітали у повітря крізь високі вікна, просочувалися під важкими дверима з краснодерева. Римунд грав на арфі у супроводі двох підмайстрів з тамбуринами та юного учня з очеретяними сопілками. Кетлін чула дівочий сміх, збуджені теревені зелених хлопчаків, яких брат залишив у замку як залогу. Щасливі голоси… та не для неї. Вона не поділяла їхнього щастя.
У батьківській світлиці Кетлін знайшла важку, переплетену в шкіру книгу мап і відкрила її на річковому краї. Очі самі знайшли Червонозуб і простежили його течію при миготінні свічок. «На південний схід» — подумала вона. — «Напевне, зараз вже досягли верхньої течії Чорноводи.»
Кетлін закрила мапи ще більш занепокоєна, ніж відкривала їх. Боги дарували їм одну перемогу за іншою. При Камінному Млині, при Волоброді, у Трьохтабірному Бойовищі, у Шепітній Пущі…
«Ми весь час перемагаємо. То чому ж мені так лячно?»
Бран VI
Звук, почутий ним, був схожий на тихий дзенькіт або скрегіт криці на камені. Він підняв голову з-над лап, дослухався, принюхався до нічного повітря.
Вечірній дощик розбудив тисячу поснулих запахів, зробив їх знову сильними та насиченими. Трава і терен, зламана ожина на землі, мокрий ґрунт, черви, гниле листя, щур, що скрадався під кущами. Він вловив чорний кудлатий запах братового кожуха, різкі мідні пахощі крові білки, яку той уполював. Інші білки стрибали у гіллі над головою, пахкотіли мокрим хутром та страхом, шкрябали малесенькими кігтиками по корі дерев. Новий звук був схожий на їхнє шкряботіння.
А потім він почув знову — дзень та шкряб — і миттю скочив на ноги, нашорошивши вуха та задерши хвоста. Він завив довго, низько, переливчасто — так, щоб збудити всіх, хто спав. Але купи людського каміння лишилися темними та мертвими. Тиха мокра ніч — така заганяє людей по їхніх лігвах. Дощ припинився, але люди й досі ховалися від вологи, купчилися коло вогню в своїх печерах під нагромадженим камінням.
Крізь дерева прослизнув його брат, рухаючись майже так само тихо, як інший брат, якого він ще трохи пам’ятав з давніх часів — білий з кривавими очима. А цей брат мав очі, наче озера чорної тіні, але хутро в нього на шиї стояло дибки. Він теж чув ті звуки і знав, що вони провіщують біду.
Цього разу брязкіт та скрегіт супроводили нові звуки: ковзання, швидкий тихий стукіт шкіряних ніг на камені. Вітер приніс легесенький запах людини, якої він не знав. «Чужинець. Небезпека. Смерть.»
Він побіг на звук, і брат поруч з ним. Попереду здіймалися кам’яні лігва з високими слизькими стінами. Він вишкірив зуби, та людське каміння не звернуло уваги. Попереду постала брама, а навколо стовпа і прутів тісно звивалася чорна залізна змія. Він кинувся усім тілом, брама затрусилася, змія теленькнула, ковзнула, проте встояла. Крізь ґрати він бачив довгий камінний курган, що біг між стін до кам’янистого поля вдалині. Але виходу туди не було. Він міг пропхати писок між пруттям, та й по тому. Брат багато разів пробував розгризти чорні кістки брами, але ті не ламалися. Обоє вони колись намагалися підкопати під ворота, але там лежали великі пласкі камені, наполовину сховані землею та впалим листям.
Він побігав туди-сюди перед ворітьми з гарчанням, а тоді кинувся на них ще раз. Ті трохи піддалися, але негайно відкинули його назад. «Зачинені» — прошепотіло щось всередині. — «Замкнені ланцюгом.» То був голос, якого він ще не чув, слід без запаху. Інші шляхи теж були закриті. Там, де у людському камінні траплялися двері, їх дерево було товсте й міцне. Виходу не було.