Гендрі не надто здивувався, побачивши її.
— Ти б мала спати, дівчисько. — Панцир засичав, наче кіт, коли Гендрі вмочив його у холодну воду. — Що там за гармидер?
— Варго Хап повернувся з бранцями. Я бачила їхні значки. Там є один з Гловерів, господарів на Жбирі-в-Пущі. Він з панства мого батька. Решта теж з півночі.
Раптом Ар’я усвідомила, навіщо ноги принесли її сюди.
— Ти мусиш допомогти мені врятувати їх.
Гендрі зареготав.
— Цікаво, як саме?
— Пан Аморі посадовив їх у підземелля. Оте під Вдовиною Баштою, де одна велика цюпа. Двері можна вибити твоїм молотом…
— А вартові, значить, дивитимуться і ставитимуть гроші, за скільки ударів я їх роздовбаю, ге?
Ар’я вкусила губу.
— Вартових доведеться вбити.
— Як же ми їх уб’ємо, прошу панну?
— Може, їх там буде небагато.
— Та для нас із тобою і двоє — забагато. Хіба ти нічого не навчилася в тому селі? Спробуй утнути щось таке — і Варго Хап відріже тобі руки та ноги. Таку вже він має вдачу.
Гендрі знову взяв до рук кліщі.
— Ти злякався!
— Дай мені спокій, дівчисько.
— Гендріку, там, мабуть, ціла сотня північан! А може, й більше — я усіх не порахувала. Це така сама сила, як в пана Аморі. Ну, хіба що не рахуючи Кровоблазнів. Нам треба тільки їх випустити, і тоді ми зможемо захопити замок та втекти.
— Ти їх не випустиш. Так само, як не врятувала Ломика. — Гендрі покрутив нагрудника кліщами, щоб краще роздивитися. — А якщо ми й втечемо, то куди?
— До Зимосічі, — негайно відповіла вона. — Я розкажу матінці про твою допомогу, і ти зможеш жити з нами.
— Йой, то ласкава панна мені дозволять? Така честь — кувати вашій мосці коней і ладнати мечі для ваших вельможних братів.
Гендрі вмів іноді дратувати її так, що далі нікуди.
— Ану припини негайно!
— За віщо мені втрачати ноги? Ну гаразд, хай якимсь дивом я втечу, і мені їх не відріжуть. То й що? Пітнітиму в кузні Зимосічі замість Гаренголу? Пхе! Знаєш старого Бена Чорнопальця? Він сюди з’явився хлопчиком. Кував залізо для пані Вент, її батька і діда, ба навіть для князя Лотстона, що сидів на Гаренголі ще до Вентів. Тепер він кує залізо для князя Тайвина. І знаєш, що каже? Меч є меч, шолом є шолом, а вогонь пече тобі руки, хай кому ти служиш. Лукан — непоганий майстер і хазяїн. Тому я лишаюся тут.
— Тоді тебе упіймає королева! Адже золотокирейників вона посилала не по Бена Чорнопальця!
— Найпевніше, що й не по мене.
— По тебе, сам знаєш. Ти хтось важливий!
— Я — коваль-підмайстер! А одного дня, може, стану майстром-зброярем… якщо мені не вріжуть ноги чи не вб’ють за втечу.
Гендрі відвернувся від Ар’ї, підняв молота і почав гатити ним по залізу. В нападі безсилої люті Ар’їни руки самі скрутилися у кулаки.
— Як будеш робити наступного шолома, то пристав до нього не бичачі роги, а віслючі вуха!
Ар’я мусила втекти, бо інакше почала б його лупцювати. Але Гендрі, напевне, і не відчув би. «От коли взнають, хто він такий, і відріжуть його дурну віслючу голову — тоді пошкодує, що не допоміг.» Втім, може, без нього навіть краще. Адже упіймали її в тому селі саме через нього.
Згадавши про село, вона пригадала і похід, і комору, і Лоскотуна. До неї прийшла згадка про маленького хлопчика, якого вдарили буздуганом просто в обличчя. Про старого дурня Ми-за-Джофрі, про Ломика Зеленорукого. «Я була вівця, а потім стала миша. Я не вмію нічого, тільки ховатися.» Ар’я вкусила губу і спробувала згадати, коли до неї повернулася хоробрість. «Це Якен знову зробив мене хороброю. І я стала привидом, а не мишею.»
Вона уникала лоратця, відколи помер Вис. Кізвика вбити було легко — будь-хто може зіпхнути людину з муру. Але Вис виростив свою бридку плямисту сучку зі щеняти. Лише якась чорна химородь могла обернути тварину проти нього. Ар’я згадала, що Йорен забрав Якена з камінного мішка — так само, як Роржа та Гризла. Якен скоїв щось жахливе, і Йорен про те знав, бо інакше не тримав би його в залізах. Якщо лоратець — справді якийсь ворожбит, то Рорж з Гризлом могли виявитися гемонами, викликаними ним з пекла, а зовсім не людьми.
Якен досі був винен їй одне життя. У казках Старої Мамки люди, яким мамуни дозволяли загадати чарівні бажання, мусили особливо ретельно добирати третє, бо воно ж останнє. Кізвик та Вис — не надто значні особи. Але третя смерть мала щось важити. Так казала собі Ар’я щовечора, коли шепотіла свою молитву з імен. Та зараз вона спитала себе, чи справді вагається тільки з цієї причини. Адже поки Ар’я могла вбити людину одним шепітком, вона не мусила нікого боятися… але після останньої смерті знову стане мишею.