Поки Балух не спав, Ар’я не сміла повертатися до ліжка. Не знаючи, де ще сховатися, вона подалася до божегаю. Їй до смаку був різкий запах смоли смерек та вартових, відчуття трави та землі між пальців ніг, шурхіт вітру в листі. Крізь гай повільно плинув струмок, і в одному місці він проїв землю аж під лісовою підстилкою.
Саме там, під гнилим деревом та покрученими зламаними гілками, вона знайшла свій таємний меч.
Гендрі вперся рогом і відмовився кувати їй справжнього клинка, тому вона зробила собі свій, зламавши держака мітли. Її клинок був надто легкий і не мав належного руків’я, зате Ар’ї подобався гострий розщеплений кінець.
Коли Ар’я мала вільну годину, то прокрадалася сюди задля того, щоб виконувати вправи, яких її навчив Сиріо Форель. Вона пересувалася босоніж впалим листям, рубала гілки, збивала листки з дерев, а інколи навіть видиралася на дерева і танцювала серед верхніх гілок: рухалася вперед і назад, чіплялася за кору пальцями ніг і щодня стояла дедалі впевненіше, бо до неї поверталося почуття рівноваги. Найкращий час був уночі — в ці години її ніхто ніколи не турбував.
Ар’я полізла нагору. Опинившись у царині листя та гілля, вона витягла меча з-за паса і на скількись часу забула про усіх: пана Аморі, Кровоблазнів, вояків її батька, геть усіх. Лишилося тільки відчуття грубої кори під ногами, свист меча у повітрі. Зламана гілка стала Джофрі, й вона лупцювала її, доки не збила додолу. Королева, пан Ілин, пан Мерин, Хорт — всі вони були тільки листям, та все ж вона вбила їх теж, пошматувала на мокре зелене ганчір’я. Коли рука її стомилася, Ар’я всілася на велику гілку перехопити прохолодного темного повітря і послухати виск кажанів, що саме полювали. Крізь листяні покрови вона бачила білі, мов кістки, гілки серце-дерева. «Звідси воно майже таке, як у Зимосічі.» Якби ж воно і було те саме… тоді вона б злізла униз і опинилася вдома. А може, навіть знайшла б свого батька під оберіг-деревом, де він сидів завжди.
Запхнувши меча за пасок, вона ковзала з гілки на гілку, поки не дісталася ґрунту. Місячне світло пофарбувало гілля оберіг-дерева сріблясто-білим, але п’ятикутні червоні листки стали проти ночі зовсім чорними. Ар’я рушила до дерева, та раптом витріщила очі на обличчя, вирізане у стовбурі. Жахливе обличчя зі скривленим ротом, з палаючими, повними ненависті очима. Може, саме такий на вигляд і є бог? А чи можна завдати богові болю, як людині?
«Мабуть, треба помолитися» — раптом подумала Ар’я. Вона стала на коліна, та не знала, з чого почати. Нарешті зчепила руки разом і проказала подумки: «Допоможіть мені, старі боги. Допоможіть витягти бранців з підземелля, щоб ми разом вбили пана Аморі, та відведіть мене додому, до Зимосічі. Зробіть з мене водотанцівницю і вовчицю. І зробіть так, щоб я більше нікого ніколи не боялася.»
Цікаво, чи цього досить? Може, треба молитися вголос, щоб старі боги почули. А може, ще й більше часу. Вона згадала, що інколи батько молився дуже довго. Та старі боги однак йому не допомогли. Згадавши про це, Ар’я розсердилася.
— Ви мали б допомогти батькові! — дорікнула вона дереві. — Адже панотець молилися вам увесь час! Та начхати мені, допоможете ви чи ні. Напевне, ви б і не змогли, навіть якби схотіли.
— З богів не глузують, дівчинко.
Раптовий голос її налякав. Ар’я скочила на ноги й витягла свого дерев’яного меча. У темряві стояв Якен Ха-Гар — так тихо, що здавався одним з дерев.
— Чоловік прийшов почути ім’я. Одне, друге, а потім третє. Тоді чоловік скінчив би свою справу.
Ар’я опустила розщеплений кінець до землі.
— Звідки ви знали, що я тут?
— Чоловік бачить. Чоловік чує. Чоловік знає.
Ар’я роздивилася його підозріливо. Чи не прислали його, часом, старі боги?
— Як ви примусили собаку загризти Виса? Чи не викликали ви Роржа та Гризла аж із пекла? А чи справді вас звати Якеном Ха-Гаром?
— Деякі люд’ї мають багато імен. Куна. Арік. Ар’я.
Вона сахнулася від нього і вперлася спиною у серце-дерево.
— То вам Гендрі сказав, абощо?!
— Чоловік знає, — мовив він знову. — Так, знає, вельможна панно Старк.
Може, боги й справді надіслали його відповісти на її молитви.
— Мені треба, щоб ви допомогли витягти тих людей з цюпи. Гловера, решту, всіх. Треба вбити варту, якось відчинити двері…
— Дівчинка забуває, — м’яко мовив він. — Двох вона має, а заборговано трьох. Якщо мусить померти хтось із варти, досить сказати його ім’я.