Не всі двері були зачинені. «Я не дивитимуся» — сказала собі Дані, та все ж не втрималася від спокуси.
У одній кімнаті на підлозі простяглася вродлива гола жінка, на якій ковчилися четверо малих чоловічків. Вони мали гострі пацючі писки та крихітні рожеві ручки, як той служник-карлик, що подав їй келиха з вечірньою тінню. Один з чоловічків завзято розгойдувався між її стегон, а інший ґвалтував груди — смикав за соски вологим червоним ротом, шматував їх та жував.
Далі вона набріла на учту мерців. Жахливо порізані та порубані, бенкетники лежали поперек перевернутих стільців, на посічених столах, у калюжах загуслої крові. Дехто втратив кінцівки, а хто й голови. Відрубані руки стискали скривавлені кухлі, дерев’яні ложки, смажену птицю, окрайці хліба. На престолі понад усіма сидів мертвий чоловік з головою вовка. Він мав на голові залізну корону, а у одній руці тримав ягнячий окіст так, як можновладець міг би тримати пірнача. Його очі стежили за Дані з мовчазним проханням.
Дані втекла від короля, але тільки до наступних відчинених дверей. «Я знаю цю кімнату» — спало їй на думку. Вона згадала великі дерев’яні крокви, різьблені на них писки різноманітних тварин. А за вікном стояло лимонне дерево! Від одного погляду на нього серце заскніло жагою. То був дім з червоними дверима, їхній будинок у Браавосі. Щойно вона це подумала, як до палати ступив старий лицар, пан Вілем, важко спираючись на палицю.
— Осьде ви, мала принцесо, — проказав він своїм лагідним буркотливим голосом. — Ходімо, ходімо до мене, люба панно, тепер ви вдома, тепер вам ніщо не загрожує.
Його велика зморшкувата рука, м’яка, наче стара і добре вичинена шкіра, сягнула до неї. Дані зажадала взяти її, поцілувати її — зажадала найсильніше у світі. Її нога сама вже рушила уперед, але раптом Дані зрозуміла: він же мертвий, мертвий! Її лагідний старий ведмідь помер багато років тому. Вона обернулася і кинулася бігти.
Довга палата тяглася й тяглася. Вона мала безліч дверей ліворуч і самі лише смолоскипи праворуч. Дані проминула стільки дверей, що не могла й полічити: зачинені, відчинені, дерев’яні, залізні, багато різьблені, зовсім прості, з ручками, замками та молотками. Дрогон плескав хвостом їй по спині, підганяючи уперед, і Дані бігла, аж поки не знесилилася.
Нарешті ліворуч з’явилася пара великих спижевих дверей, розкішніших за всі інші. З її наближенням вони розчахнулися, і Дані мимоволі зупинилася подивитися. Двері відчинялися у склепінчасту кам’яну палату, більшої за яку вона не бачила. Зі стін дивилися черепи мертвих драконів. На високому шпичастому престолі сидів старий у багатих шатах. Він мав темні очі та довге срібно-золоте волосся.
— Хай королює на зчорнілих кістках і печеному м’ясі, — мовив він до іншого чоловіка унизу. — Хай владарює над попелом і вугіллям.
Дрогон заверещав, уп’явся пазурами крізь шовк та шкіру, але король на престолі нічого не почув, і Дані рушила далі.
«Візерис» — майнула в неї перша думка, коли вона спинилася знову. Але з другого погляду вона зрозуміла, що помилилася. Чоловік мав братове волосся, але вищий зріст, а очі — темно-волошкові замість бузкових.
— Аегон, — мовив він до жінки, що годувала грудьми немовля у великому дерев’яному ліжку. — Чи буває краще ім’я для короля?
— Ти складеш для нього пісню? — спитала жінка.
— Він має пісню, — відповів чоловік. — Він є обіцяним принцом, і йому належить пісня льоду та вогню.
Проказавши це, він підняв очі й зустрівся поглядом з Дані. Їй здалося, що він побачив, як вона стоїть за дверима.
— Повинен бути ще один, — мовив чоловік, але чи казав він їй, а чи жінці у ліжку, вона не зрозуміла. — Дракон має три голови.
Він пішов до лави під вікном, узяв до рук арфу і легенько пробіг пальцями по її срібних струнах. Кімнату наповнив солодкий сум; чоловік, дружина та дитина розтанули, наче ранкова імла. Залишилася тільки музика, і Дані поспішила від неї геть своєю дорогою.
Їй здалося, що вона блукала довгою палатою ще з годину, поки та нарешті не скінчилася крутими кам’яними сходами донизу в темряву. Усі двері — хоч зачинені, хоч відчинені — були від неї ліворуч. Дані глянула назад за себе. Вона злякано здригнулася, коли усвідомила, що смолоскипи потроху згасають — лишилося горіти хіба зо два чи три десятки. Ще один вигорів просто в неї на очах, і темрява просунулася трохи далі палатою, підповзаючи до неї. Дослухавшись, вона почула наближення ще чогось — воно шурхотіло і повільно тяглося витертим килимом. Її охопив жах. Назад вона повернутися не могла, лишатися на місці боялася, але куди ж мала рухатися далі? Праворуч дверей не було, а сходи вели донизу, а не вгору.