Небо над замковими мурами потроху сіріло. Ба й ранок вже недалечко.
— Йозефе, засідлай Веселуна і когось для себе. Мурх, Гаріс, Рябий Тим — ви теж їдете.
Мурх та Гаріс були кращі мисливці у замку, а Тим добряче стріляв з лука.
— Аггар, Бульба, Гельмар, Смердюк, Векс. — Він мусив мати за спиною когось із своїх. — Фарлене, мені знадобляться хорти, а ти їх поведеш.
Сивий доїжджачий схрестив руки на грудях.
— Чого б це я став травити собаками своїх законних володарів, а до того ж малих дітей?
Теон підсунувся ближче до нього.
— Тепер твій законний володар — я. І тільки моє слово береже життя Палли.
На його очах зухвалість зникла з Фарленового погляду.
— Слухаю, мосьпане.
Теон ступив назад і роздивився, кого ще узяти з собою.
— Маестре Лювине! — покликав він.
— Але я зовсім не розуміюся на ловах.
«Без тебе знаю. Але дзуськи я тебе лишу в замку за моєї відсутності.»
— Отже, вам час дечого про них навчитися.
— Дозвольте й мені з вами. Хочу собі опанчу з вовчої шкури. — Наперед виступив хлопчак, не старший за Брана. Теонові довелося напружитися, щоб його згадати.
— Я вже сто разів полював, — мовив Вальдер Фрей. — На оленя, на лося, ба навіть на вепра.
Його брат у перших зареготав.
— Еге ж, наставляй кишеню! Може, батько і брав його з собою, та дідька лисого колись пускав близько до вепра!
Теон роздивився малого з сумнівом у очах.
— Гаразд, їдь, якщо хочеш. Та коли відстанеш, ніхто не буде з тобою панькатися. — І обернувся до Чорного Лорена. — Поки мене не буде, Зимосіччю правиш ти. Якщо ми не повернемося, чини з замком, як забажаєш.
«Отож, йолопи. Добряче моліться, щоб я повернувся. І повернувся зі здобиччю.»
Загін зібрався коло Мисливської брами, коли перші бліді промені сонця пестили верхівку дзвіниці. Подих парував у морозному вранішньому повітрі. Гельмар озброївся сокирою на довгому держаку, щоб устигнути завдати удару вовкові, перш ніж той накинеться. Важке лезо дозволяло убити одним ударом. Аггар мав на собі сталеві поножі. Смердюк з’явився з рогатиною на вепра та лантухом з замкової пральні, натоптаним бозна чим. Теон мав при собі лука і більше нічого не потребував. Колись він врятував Бранові життя однією стрілою і сподівався, що не муситиме відбирати його іншою. Але якби до цього дійшло, він був готовий.
Рів перетнули одинадцять чоловіків, двоє хлопчаків та тузінь хортів. За зовнішнім муром відразу з’явилися чіткі сліди на м’якому ґрунті: відбитки вовчих лап, важкі кроки Ходора, мілкіші ямки від двох Тросків. Кам’янистий ґрунт, вкритий впалим листям, що починався під деревами, утруднив пошуки, але до тих пір руда Фарленова сучка узяла слід. Решта собак бігла слідом; кількоро дрібніших крутили головами і винюхували, а за ними тупотіли двоє велетенських вовкодавів. Їхній зріст та сила мали стати у пригоді проти загнаного лютововка.
Теон спершу гадав, що Оша поведе втікачів на південь, до пана Родріка. Та слід вів на північ і північний захід, до самого серця вовчої пущі. Теонові це геть не подобалося. Вийде просто сміховинно, якщо Старки дістануться Жбиру-в-Пущі та втраплять просто до Ашиних рук. «Краще вже їх вбити» — гірко подумав він. — «Хай вважають жорстоким, аби не дурнем.»
Між дерев простягалися пасма блідого туману. Вартові та смереки тут росли густо; немає нічого темнішого та похмурішого, ніж вічнозелений ліс. Ґрунт був нерівний, впала глиця приховувала м’якість болотнини, робила шлях зрадливим для коней. Доводилося просуватися поволі. «Втім, не так поволі, як чоловік з калікою на руках або кістлява відьма з чотирирічним малям на спині.» Теон наказав собі зберігати спокій та терпіти. Ще й день не скінчиться, а вони їх знайдуть.
Маестер Лювин ристю під’їхав до мисливців, коли ті йшли слідом здобичі вздовж краю якогось вибалку.
— Як на мене, мосьпане, досі полювання нічим не відрізнялося від їзди верхи лісом.
Теон посміхнувся.
— Певна подібність справді є. Але на полюванні в кінці проливається кров.
— Невже в цьому є потреба? Так, втікачі скоїли дурницю, але хіба ви їх не пожалієте? Адже вас виховували всіх разом, як братів.
— Жоден Старк, окрім Робба, ніколи не виявляв до мене братерських почуттів. Утім, Бран та Рікон важать для мене більше живими, ніж мертвими.
— Те саме вірно й щодо Тросків. Адже Калин-Коп стоїть на краю боліт. Князь Горолан зі своєї волі може перетворити похід вашого дядька на стежку до пекла. Але якщо ви матимете при собі його спадкоємців, то він стримає свою руку.