Він зиркнув на решту загону.
— Ходімо, браття. Лишимо його самого. Справа піде легше, якщо ми не дивитимемося.
Кворин повів розвідників крутою звивистою стежкою в напрямі блідого рожевого сонця, що виткнулося крізь гірську западину. За якийсь час поруч з дичацькою дівчиною лишилися тільки Джон та Привид.
Джон гадав, що Ігритта спробує втекти, але вона стояла, чекала, дивилася на нього.
— Ніколи не вбивав жінку, ге?
Коли Джон хитнув головою, вона мовила:
— Ми помираємо так само, як чоловіки. Та ти не мусиш мене вбивати. Манс тебе прийме, я знаю. Є таємні стежки. Ґави ніколи нас не зловлять.
— Я така сама ґава, як вони, — мовив Джон.
Вона кивнула, наче здаючись.
— Ти мене спалиш… потім?
— Не можу. Дим хтось побачить.
— Воно-то так. — Вона здвигнула плечима. — Гаразд. Є й гірші місця для останнього впокоєння, ніж черево сутінькота.
Джон витяг Пазур з-за плеча.
— Хіба ти не боїшся?
— Уночі боялася, — визнала вона. — Та зараз сонце вже зійшло.
Вона відкинула волосся, щоб оголити шию, і стала на коліна.
— Рубай сильно та певно, гайворон. Бо інакше повернуся і буду тебе лякати.
Пазур був коротший і легший за батьків Лід, але скутий з того самого валірійського булату. Джон торкнувся краю клинка, зважуючи, де має впасти удар. Ігритта затремтіла.
— Холодно, — мовила вона. — Давай вже швидше.
Джон здійняв Пазура над головою, міцно вхопивши обіруч. «Один удар, усією вагою тіла.» Подарувати їй швидку та чисту смерть — на це він здатен, бо є сином свого батька. Хіба ні? Хіба не так?
— Ну ж бо! — заохотила його дівчина через мить. — Гей, байстрюче, не барися! Мені хоробрості надовго не стане.
Не відчувши удару, вона повернула голову і зиркнула на нього.
Джон опустив меча.
— Тікай, — пробурмотів він.
Ігритта витріщилася на нього.
— Негайно! — гримнув він, — поки до мене глузд не повернувся. Хутко!
Вона обернулася і хутко втекла.
Санса IV
Південне небо почорніло від диму, що піднімався від сотень віддалених пожеж і мацав брудними пальцями зірки на небі. На тому березі Чорноводи вогонь горів щоночі від обрію до обрію, а на цьому Біс випалив усе, що йому заважало: докові клітки та комори, домівки та бурдеї — геть усе за межами мурів міста.
Навіть у Червоному Дитинці повітря смакувало попелом. Коли Санса знайшла пана Донтоса у тиші божегаю, він спитав, чи не плакала вона.
— То від диму, — збрехала дівчина. — Адже горить половина королівської пущі.
— Князь Станіс хоче викурити Бісових дикунів. — Донтос розгойдувався, поки говорив, тримаючись рукою за каштан. Велика винна пляма псувала червоно-жовті кольори його блазенського вбрання. — Вони вбивають розвідників, плюндрують його обоз. І самі теж палять ліс. Допіру Біс казав королеві, що Станісові доведеться вчити коней їсти попіл, бо в лісі їм не лишиться жодної стеблини трави. Я сам чув. Блазнем я чую багато такого, чого ніколи не чув лицарем. Усі балакають так, наче мене поруч нема… — Він схилився ближче, дихаючи вином просто їй у обличчя. — …а Павук платить золотом за кожне слово. Гадаю, Місячок шепоче йому на вухо вже багато років.
«Він знову п’яний. Мій бідний Флоріан — ось як він себе називає. Справді вбогий. Та іншого не маю.»
— Чи правда, що князь Станіс спалив божегай у Штормоламі?
Донтос кивнув.
— Він склав велике багаття з дерев на приношення своєму новому богові. Його змусила червона жриця. Кажуть, тепер ним править саме вона — підкорила і тіло, й душу. А ще він присягнувся спалити Великий Септ Баелора, коли візьме місто.
— Хай палить. — Коли Санса вперше побачила Великий Септ з його мармуровими стінами та сімома кришталевими баштами, то подумала, що нічого гарнішого в світі не будували одвіку. Втім, тоді ще Джофрі не стяв голову її батькові просто на сходах Септу. — Я радо побачу, як він палає.
— Тихше, дитино, боги вас почують.
— Чого б це? Моїх молитов вони ніколи не чують.
— Чують! Адже вони послали мене, хіба ні?
Санса поколупалася у корі дерева. В неї паморочилася голова; її ледь не лихоманило.
— Так, послали. Але яка з вас користь? Ви обіцяли відвезти мене додому, а я досі тут.
Донтос попестив її по руці.
— Я побалакав з одним знайомим чоловічком, добрим другом мені… та й вам теж, панно. Він винайме швидкий корабель і повезе нас у безпечне місце, коли настане час.
— Кращого часу, ніж зараз, не буде! — наполягала Санса. — Адже скоро почнеться битва. Про мене всі забули. Я можу втекти, коли захочу!